Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Ми спізнимось, а опісля нас відрахують! Кажу тобі: відрахують! І уколошкають по тому. Не бачити мені більше моря й вільного неба!..

— Гермі, ліпше б ти біг так справно, як язиком ляпаєш!

— Той, хто придумав цю прокляту вежу, був рідкісною скотинякою! — відповів на бігу Гермі.

Він щосили намагався не відставати від друга, але той перелітав кам’яні східці з такою легкістю, наче наприкінці очікувала коштовна нагорода. Біла накидка танцювала на вітрі. Ясно-золоте волосся відблискувало проти сонця.

Він спинився на кілька прольотів вище і вимогливо озирнувся.

— Та лечу я… — Гермі важко сперся на поручень, і від побаченого внизу йому одразу ж запаморочилося в голові.

Кручені сходи спинались аж до верхівки проклятої вежі, як виноградна лоза, що обвила білосніжні стіни.

Хлопець зібрався з силами, відірвався від нагрітих на сонці поручнів і кинувся наздоганяти друга…

Нарешті сходи обірвались — і студенти вибігли на дах. Тут, оточений білими колонами, у невеликій заглибині ховався майданчик, посеред якого розсипались низькі півкруглі столики — єдина аудиторія просто неба, яку директор полюбляв. Або ж він полюбляв спостерігати, як засапані й ледь живі студенти висипались нагору за хвилину до початку лекції. Коли Гермі з другом перебралися через парапет, їхні однокурсники — зо два десятки юнаків — уже порозсідалися довкруж столів на вишитих подушках чи килимках і налаштувалися слухати викладача. Сонце нещадно палило, і від одного погляду на білі накидки різало в очах.

— І хто, забери вас первісний Хаос, спізнюється сьогодні? — викладач повернувся до новоприбулих. — Гермесе, що це таке?

— Пане директоре, заждіть! — його супутник виступив уперед. — Певен, що ви не відрахуєте найкращого студента, отож, коли маєте бажання покарати когось за спізнення, то хай це буду я! — Юнак розкинув руки в сторони, щасливо усміхаючись, наче очікував, що хтось кине в нього списом, а він з готовністю прийме цей удар.

— Ви двоє, на місце. Після лекції — негайно до мене, — повідомив директор.

Гермі потупився, розглядаючи свої пошарпані сандалії, які ледве трималися на худорлявих ногах. Подумав, що коли б на цих сандаліях були крильця, на лекцію він би не спізнився. Юнак поворушив пальцями ніг і поплентався за другом до вільного столика. Підлога сильно нагрілася, тож він докладав усіх зусиль, аби не розімліти та не задрімати.

…Не минуло й півгодини, як сусід почав позіхати, роззиратись і мрійливо проводжати поглядом птахів, які пролітали у височині. Поганий знак. За хвилину він потягнувся і мовив:

— Хоч убий, та я більше не можу дослухатися до Кронового бубоніння…

— Хоч тихо посидь, — простогнав Гермі, відчуваючи, як біда насувається.

Сусід штурхонув його ліктем і кивнув у бік сходів:

— То що, тікаймо звідси?

— Я тебе прошу: посидь і не дратуй його! Якщо Крон нас почує, то… — Гермі бігцем зиркнув на викладача і зіщулився. — Вітаю, вже почув.

Високий та огрядний директор повагом підійшов і кілька секунд мовчки дивився на обох юнаків. Здавалося, що його могутня постать затуляє половину неба.

— Панове, ви нині вже достатньо відзначилися. Бажаєте покинути лекцію сторч головою, аби не валандатися донизу сходами?

— Ні-ні, — із запалом заперечив Гермі.

— Я вам потрібен для майбутньої Тріади! — заявив його сусід вищим, ніж завжди, голосом. Бо він уже не був певен, що так

аж дуже ]]> потрібен.

— Директоре Крон Оссе, вітаю! Вибачте, що так безцеремонно перериваю вашу лекцію! — рятівний голос пролунав від сходів.

Директор озирнувся на новоприбулого. Сусід Гермі тим часом спритно перестрибнув столик і завмер подалі від Крона. І собі теж зиркнув убік — цікаво, кому ж вистачило терпцю посеред лекції підніматися нагору?

На верхівці сходів стояв, привітно розкинувши руки, професор Вішну і сліпуче усміхався, хоч його чоло блискотіло від поту.

— Забудьте про церемонії, професоре! — Крон доброзичливо — наскільки він це вмів — усміхнувся у відповідь. — То маю на думці, що наша

богиня ]]> вже тут?

— Богиня? — перепитав хтось зі студентів. — Тобто та дівка, яка спробує навчатися з нами?

— Цитьте! — обірвав Крон.

— Вона тут, — тихо й урочисто проказав Вішну і відступив убік, звільняючи шлях.

Гермес перевів погляд на друга й помітив, що в того відвисла щелепа. Бо ж на верхівку сходів гордо й граційно ступала…

дівчина ]]> . Довгоочікувана, перша богиня, про яку тільки й мови було останні кілька тижнів — з того дня, як директор оголосив, що студентки-жінки нарешті з’являться в стінах Академії. Подейкували, що сам Крон Осс був категорично проти, але інші викладачі переконали його в доцільності таких змін. Тож наступну дівчину, котра прийшла до них, зарахували на навчання. Вона мала з дня на день відвідувати лекції нарівні з усіма, хоча всі сумнівалися, що їй це до снаги. Бо ж де таке бачено: щоб жінка — та нарівні з ними?

Що на верхівці сходів стояла саме нова студентка, сумнівів не виникало — пронизливі чорні очі, впевнена усмішка червоних губ, біла-біла шкіра — вона вся складалася з гострих ліній та контрастів. Студенти до того не знали, який вигляд мав би бути в першої богині, та тут же затямили, що ось саме такий. Вона здолала останні кілька сходинок і спинилася.

На відміну від хлопців у білому, тонка постать губилася в червоній сукні, з-під котрої визирали ніжки в сандаліях на високій платформі. Широкий пояс на талії не підкреслював фігури, та привертав увагу вишивками квітів і птахів. Волосся, закладене нагору, прикрашали червоні квіти.

— Отже, ваша нова одногрупниця… — професор Вішну подав руку гості, щоб допомогти їй спуститися до студентів. Проте дівчина, замість прийняти руку викладача, не змигнула оком і переметнулася через парапет.

Гермес не помітив, коли сусід його опинився по той бік аудиторії — мов блискавка. Ніжки богині, замість торкнутися долівки, майнули в повітрі. Юнак піймав дівчину на руки, а тоді обережно опустив.

Богиня — така маленька і