Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Він змахнув парганом, зніс кількох моїх бистринок зі стін, і повернувся у човен.

Я спробував піднятися, підтягнувши коліна, бік досі жахливо болів, я відчував, як спухає моє обличчя. З носа текла кров і капала на пісок, чорна в синьому блиску зорі.

У мене вже не було флейти, і я не міг віддавати наказів. Кімір Зил якимось дивом підкорив звірят Чагая.

Зараз я міг лише сидіти і дивитися на різанину моїх бистринок. Безсило.

Звірятка досі боролися. Я не віддавав їм наказів, не підказував, що вони мали робити, але, незважаючи на це, селище досі трималося. Я сидів на сходах альтанки і, стримуючи сльози, чекав неминучої поразки.

Нав’язлива мелодія Кімір Зила лунала в мене у вухах, і здавалося, в ній було щось гіпнотичне.

Власне, я вже не бачив стін поселення, лише горбок, укритий попелястими і рудими спинками. Однак я помітив, що бистринки Нагая не такі завзяті, як руді воїни чи навіть мої. Вони майже не мали зброї і могли лише безглуздо перти на стіни. Однак мить, коли моїх захисників захлисне хвилею нападників, була лише питанням часу.

Я сплюнув кров’ю і сів, підтримуючи руками пошкоджений бік. Здавалося, що при кожному вдиху нутрощі мої рвуться, немов там проросли шипи.

І тоді сталося щось несподіване. Над шумом битви, криками та вереском розлючених звірів, пронизливими тонами сопілки Кімір Зила раптово прорвався новий звук. Він ішов з іншого боку пляжу, і його напевно видавали бистринки. Однак це був не писк болю або люті. Мені здалося, що я чую в ньому мелодію, яка звучала так, наче її одночасно насвистували багато голосів.

З іншого боку пляжу бігли мої бистринки. Два десятки моїх «списників». Із заляпаним кров’ю хутром вони нагадували рудих тваринок Кімір Зила. Ними ніхто не командував, моя сопілка лежала на дні озера, та й з понівеченим боком я все одно не зумів би грати. Але, незважаючи на це, звірята самі мчали на допомогу поселенню в облозі.

І висвистували пісню про героїзм, яку я для них склав.

Вони атакували нападників строєм з виставленими вперед списами. Я оніміло дивився, як вони вриваються в кільце нападників і пробивають собі шлях до воріт.

Незабаром запанікували всі нападники — залишки рудих і безпорадні сірі. Мої втомлені звірята раптом підбадьорилися і кинулися в напад.

Бистринки Кімір Зила тікали до затоки, де на них чекали човни, вони намагалися зіштовхнути їх у воду, топчучи і давлячи одне одного. Але мій брат продовжував грати сигнал до атаки. Вперто, монотонно, немов не бачив, що битву програно. Може, не міг, як і я, зрозуміти, як це сталося.

Дезорієнтовані суперечливими сигналами тваринки бігали берегом по колу і натрапляли на списи моїх «солдатів». Поки нарешті ті, хто вижив, не розбіглися по острову.

Залишилася лише затоптана галявина і розкидані всюди нерухомі тіла бистринок. Іржавих, жовтих і сірих.

Я зумів підвестися, притискаючи до боку долоню.

Кімір Зил дивився на мене, блідий від люті, а потім заткнув сопілку за пояс і сів за весла.

— Вітаю на війні, брате, — прохрипів я і сплюнув кров’ю.

Світало.

Те, що відбувалося потім, я пам’ятаю, немов у тумані.

Я вдарив у гонг і чекав на човен. Слуги до смерті злякалися, побачивши синці на моїй щоці, забризкану кров’ю куртку і моє перекошене від болю обличчя.

Потім мене так тісно перев’язали, що біль тільки посилився. Медик дав мені відвар, після якого шипи в боці зменшилася до терпимих розмірів. Ремінь процідив якесь прокляття, вскочив у човен і негайно поплив на мій острів.

Мене поклали на веранді в шезлонгу, серед безлічі подушок. Я отримав теплий горіховий відвар з медом і тацю зацукрованих плодів. Слухав спів птахів, дивився на мініатюрний водоспад серед білих скель навпроти моєї веранди, і почав був дрімати, але ніяк не міг заснути по-справжньому.

Почувався я дивно. Щось висіло в повітрі. Я ніде не бачив Кімір Зила, але, коли Ремінь повернувся з мого острова і я випадково побачив його обличчя, моя сонливість негайно зникла. Я злякався. На обличчі Ременя нечасто можна було помітити гнів, але в той день сказати, що він був розгніваним, було все одно, що назвати дракона ящіркою. Звісно, він не червонів, не бігав і не поводився як селюк. Просто в нього було бліде обличчя і зціплені зуби, а у глибоких, немов колодязі, карих очах вирувало полум’я. Він співчутливо мені усміхнувся, і я з полегшенням зрозумів, що причина його гніву — не я.

Десь посеред цієї загальної мішанини ніхто не помітив, як Чагай з’їв сніданок і відплив на свій острів, наче нічого не сталося.

Повернувся він десь за годину і прибув до берега майже одночасно з човном, на якому повертався Кімір Зил, який не викликав слуг, а з похмурим виразом обличчя гріб сам. Чагай вискочив зі свого човна, немов ошпарений, і, розкидаючи слуг, блідий від люті і залитий сльозами, помчав навпростець до брата і несподівано вдарив його в обличчя.

Ніколи раніше, за жодних обставин — чи-то в бійці, чи-то під час тренувань — не траплялося, щоб він хоча б торкнувся Кімір Зила, проте цього разу брат повалив його на землю. Я ще ніколи не бачив Чагая таким розлюченим. Перш ніж слуги відтягнули його, він скочив брату на груди і, схопивши Кімір Зила за волосся, почав бити його головою об землю. Це тривало лише мить. Старший брат вивернувся з хватки Чагая і