Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

радар не збожеволів, то ваша гора просіла ще на сто метрів від моменту останнього сканування…

З такою швидкістю, подумав ван дер Берґ, Європа знову стане практично пласкою та гладенькою за десять років. Як же тут усе відбувається швидше, ніж на Землі, — що й стало однією з найвагоміших причин того, що це місце таке популярне серед геологів.

Тепер, пристебнутий до крісла другого пілота відразу за Флойдом, майже повністю обклавшись своїми приладами, він відчував цікаву суміш хвилювання і жалю. За кілька годин, так чи інакше, закінчиться найбільша інтелектуальна авантюра всього його життя. І нічого подібного з ним уже ніколи не трапиться.

Він не боявся анітрохи — його впевненість і в цій людині, і в цій машині була повна. Серед інших емоцій несподівано з’явилося сумнівне почуття вдячності до покійної Роузі Мак-Каллен — без неї він ніколи не дістав би такої можливості, а може, так і зійшов би в могилу, не знаючи правди про ту гору.

Важко навантажений «Білл Ц.» ледве зміг піднятися навіть при цій одній десятій сили тяжіння: він не призначався для такої роботи. Але дорогу назад здолає набагато легше, бо вантаж свій не братиме. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж вони змогли повністю піднятися над «Ґалексі». При цьому мали достатньо часу, щоб устигнути оглянути дорогою всі пошкодження на корпусі зорельота, а також ознаки корозії від нечастих помірно-кислотних дощів. Поки Кріс Флойд був зосереджений на піднятті, ван дер Берґ передавав короткий звіт про стан корабля з погляду приватного спостерігача. Йому це здавалося розумним, навіть якщо невдовзі, при деякій дещиці везіння, «космічна» цінність «Ґалексі» нікого вже не хвилюватиме.

І от нарешті під ними розкинувся весь Гейвен, і тоді ван дер Берґ зрозумів, яку геніальну роботу провів був виконувач обов’язків капітана містер Лі, коли зумів викинути на берег зореліт. Тут нараховувалося лише кілька місць, де можна було безпечно викинутися; хоча, звісно, не обійшлося й без великого везіння, та все ж Лі використав тоді вітер і плавучий якір якнайкраще.

Далі їх зусібіч огорнув серпанок — щоб мінімізувати лобовий опір повітря, «Білл Ц.» піднявся ближче до хмар. А потім протягом двадцяти хвилин вони не бачили нічого, крім хмар. Шкода, подумав ван дер Берґ, я впевнений, що там унизу точно плавають усілякі цікаві істоти, і ніхто й ніколи ще їх не бачив.

— Починаю вимкнення двигуна. — Кріс Флойд повідомив диспетчера. — Усе в нормі.

— Дуже добре, «Білле Ц.». У вашому повітряному ешелоні інших літальних апаратів не помічено. Наразі на посадкову смугу заходите першим номером.

— Хто цей жартівник? — не стримався, щоб не запитати, ван дер Берґ.

— Ронні Лім. Вір чи ні — оте «на посадкову смугу заходите першим номером» веде свій початок іще від польотів «Аполлона».

І ван дер Берґ чудово розумів чому: ніщо не могло зрівнятися з доречним до ситуації гумором — за умови, що його було в міру, не надто багато, — якщо треба було зняти напругу, коли люди йшли на якусь складну та, можливо, небезпечну справу.

— За п’ятнадцять хвилин починаємо гальмування, — повідомив Флойд. — Ану глянемо, хто ще в ефірі.

Він запустив автосканування радіочастот, і маленьку кабіну наповнили звуки телеметричних сигналів та різноманітні свисти, які через короткі проміжки послідовно змінювали один одного, у міру того, як тюнер по черзі відкидав їх, швидко підіймаючись угору по всій шкалі радіоспектра.

— Ваші місцеві радіомаяки та передавання даних, — пояснив Флойд. — Я сподівався… а-а, ось ми де!

Це була лише слабка мелодійна трель, звуки якої, дуже швидко змінюючи один одного, лилися то вгору, то вниз, наче в якомусь божевільному сопрано. Флойд глянув на частотомір.

— Ефекту Допплера майже нема — отже, «Юніверс» швидко сповільнюється.

— Що це — текст?

— Думаю, повільне відеосканування. Через велику тарілку на Ганімеді, коли вона перебуває в потрібному положенні, назад на Землю передають величезну кількість інформації. Інформаційні мережі Землі день і ніч вимагають новин про нас…

Вони кілька хвилин послухали гіпнотичний звук, який нічого для них не означав, а потім Флойд його вимкнув. Хоча передача з «Юніверсу» й була незрозуміла для їхніх органів чуття, не оснащених відповідною технікою для приймання даних, та все ж самим тільки фактом своєї наявності вона передала їм найважливіше для них повідомлення: допомога йде, і порятунок уже близько.

Частково, щоб заповнити паузу, а також тому, що йому й насправді було цікаво, ван дер Берґ ніби знічев’я запитав:

— Ти недавно розмовляв з дідусем?

Звісно, «розмовляли» було непідхожим терміном, коли йшлося про міжпланетні відстані, але ще ніхто не придумав прийнятнішої альтернативи. «Голосограми», «аудіопошта» та «голосокартки» деякий час процвітали, а потім канули в Лету. Навіть тепер більша частина людства, напевно, не вірила, що розмова в реальному часі просто неможлива в безмежних, відкритих просторах Сонячної системи, і тому час від часу лунали обурені протести: «Чому ви, науковці, не можете щось із цим зробити?»

— Так, — відповів Кріс Флойд. — Він у гарній формі, і я з нетерпінням чекаю на зустріч з ним.

У його голосі почулося деяке напруження. Цікаво було б дізнатися, подумав ван дер Берґ, коли вони зустрічалися востаннє? Але розумів, що запитувати про це було б нетактовно. Натомість подальші десять хвилин він провів, знову й знову обговорюючи з Флойдом процедуру вивантаження та встановлення апаратури, щоб не було потім, після посадки, зайвої плутанини й затримки.

Сигнал «ПОЧАТОК ГАЛЬМУВАННЯ» спрацював уже за якусь частку секунди після того, як Флойд запустив відповідну програму. Я в надійних руках, подумав ван дер Берґ; тож можу заспокоїтись і сконцентруватися на своїй роботі. Де та камера? — тільки не кажіть, що знову кудись попливла…

Хмари розвіювались. І хоча те, що містилося внизу, на дисплеї радіолокатора було видно так само добре, наче його бачили на власні очі, усе-таки люди були дуже вражені, угледівши поверхню гори, яка здіймалася за якихось кілька кілометрів попереду.

— Глянь! — раптом вигукнув Флойд. — Ген, ліворуч — коло тієї подвійної вершини — здогадайся з першого разу!

— Твоя правда. Не думаю, що ми заподіяли їй якусь шкоду — пенетрометр просто розмазало по схилу… Цікаво, куди потрапив другий?..

— Висота тисяча. На який майданчик сідати? «Альфа» звідси має вигляд не дуже.

— Ти маєш рацію. Спробуй на «Гамму», принаймні ближче до гори.

— П’ятсот. Ось «Гамма». Я зависну на двадцять сек — якщо вона тобі не підійде, полетимо на «Бету». Чотириста… Триста… Двісті. («Удачі, “Білле Ц.”», — коротко передали з «Ґалексі»). Дякую, Ронні… Сто п’ятдесят… Сто… П’ятдесят… Як тобі це? Лише кілька невеличких каменюк