Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

це йому до любості, ще й несло путящий заробіток. Хоч не минуло йому ще тридцятьох п’ятьох років, убився вже в добрі достатки. Через те був вельми бажаним подружжям: мужня постать, оточене чепурною чорною бородою сміле обличчя, з високим лобом і темно-сірими променистими очима, трохи смутними. І в багатьох сім’ях батьки з матерями й дочки дуже та й дуже думали про його.

Та всі ті думки йшли в плин за водою.

Не сказати, щоб він цурався жіночого товариства. Навпаки, здавалося, що він залюбки бував серед його, хоч і не вельми часто, умів добре бавити розмовами панночок та паній і дуже їм подобався, але сам, здавалося, не вподобав досі ні однієї за всі ті п’ять років, що живе в цьому місті. Може бути, що саме через це кільки панночок та паній завсігди були більше або менше закохані в його, та ні одній не пощастило досі не то надіти йому на палець тієї маненької штучки, що блищить геть ліпше за те, символом чого вона є, а й просто похвастатися його ласкою… Що правда, озивалась, як звичайно в таких випадках, поголоска, ніби в Гориновича були якісь «історії», ніби не всі панії, яких він віта у своїй господі, приходили до його в справах адвокатських. Були ніби й такі, що їм щастило з Гориновичем більше, ніж іншим, та ніби його, палкі спершу, обійми дуже скоро ставали холодними і врешті замикалися зовсім на тяжкий жаль та гірке нарікання покривдженої тим прихильниці.

Не знати, скільки в цих оповіданнях було правди, бо ніхто нічого певного не міг сказати; правдою було тільки те, що Гориновичева постать, до всіх інших приваб, повита була ще й якимсь туманом принадної таємниці.

Чи знав про всі ці балачки Горинович, чи не знав, – певне тільки, що зовсім на їх не зважав. Жив рухливим моторним життям: працюючи в суді, давав іноді до журналів наукові розвідки з своєї спеціальності, а купивши кам’яницю, зробився одним з найдіяльніших членів земського та міського зборів, викликаючи своєю працею в їх запекле гавкання обскурної преси. Але на цю гавканину зважав ще менше, ніж на залицяння місцевої жіноти[234]. Горинович подзвонив коло своїх дверей.

Через гарно повбирані, закрашені коштовним малюванням світлиці пройшов до кабінету, обставленого чепурними полицями, повними книжок. На столі в себе знайшов принесену пошту. Переодягся, вмився і, поки обід, переглянув її. Часопис, нова книга «Кіевской Старины», кілька пакетів з паперами задля його адвокатських справ, – ці кинув на вечерню і ще кілька листів. Покликали обідати, і він облишив її поки.

Обідав сам, досить просто і через те швидко вернувся до кабінету. Лігши на канапу, почав читати листи. Перші три трапились малоцікаві; останній був од його дядька, материного брата, старого чоловіка, члена повітової земської управи в невеличкому губернському місті на лівому боці Дніпра. Горинович колись жив у його, і вони часом озивались один до одного листами, хоч і не дуже цікавими. Тепер дядько писав про свою сім’ю, про нові негарні течії в земстві і про інше таке. Наприкінці додав:

«Випадком потрапив у одну справу. Розказую, бо знаєш цих людей. Певне, пам’ятаєш мою звичку завсігди блукати над річкою, дивитися на верби й на воду. Саме так блукав я на тому тижні у вівторок: було свято, дак замість управи, пішов уранці на свою прохідку. Проминув верби (згадуєш? – що над ярком), перейшов луку та й доходжу аж до коліна, що загинає в цьому місці річка. Пам’ятаєш, який тут низенький та порожній берег? Дивлюсь, – щось ніби чорніє на березі. Човен, думаю. Підходжу ближче, – не човен. Колода? Або ж ні! Ще підійшов і добре бачу – лежить людина, ногами на берег, а головою до води. Жінка, бачу; ноги в черевиках з-під мокрої сукні врились у пісок, а голова в воді: не зовсім у воді, бо мілко, а так водою її підмиває, і довге волосся розхвилювалося в воду, – так і в’ється. Підійшов ближче, і хто ж би то був?! Гламчевська, Юлія Петрівна!.. І мертва!.. Можеш собі в’явити, як я вразився!.. Було багато клопоту, слідство і таке інше, поки її поховано. Виявилося, що сама втопилася, – знайдено потім дома її листа: «Не можу далі, – мій гріх мене гнітить, не дає жити…» Мабуть, не знаєш про її життя після того, як ти виїхав. Через два роки по тому Гламчевський умер, а ще перед цим умер її син. Усе добро припало матері з дочкою, Юлії Петрівні з Ангеліною. Та щось невесело їм жити було. Ангеліна все не йшла заміж, а врешті таки пішла за Шрамченка, – такий собі, служить у контрольній палаті… Немолодий чоловік і дуже недобрий. Такий деспотичний, як і старий Гламчевський був. Ангелінине життя важке, і це, мабуть, убивало матір. Ця, кажуть, ще після твого од’їзду як прибита ходила і ніби комусь признавалася, що покарає її Бог, і на їй, і на дітях… Воно так і сталося… Незабаром умер син, а там тяжке життя доччине, – почала вона страшенно журитися, жила сама собі; ні до кого не хотіла ходити, та й до неї мало хто ходив. Тільки їздила іноді в монастир, по церквах усе ходила. Та, мабуть, не пособляло. Жила собі замкнувшися, нудьгувала на самоті й не могла подужати тієї нудьги… Стрівав і Ангеліну після материної смерті, – така пригноблена».

Він дочитав, і рука з листом упала на канапу. Згадки, давні образи, минулі події вставали в його душі і проймали душу ще й досі гострим, ще й досі не затихлим болем. Все, що вже минуло, все, що він силкувався забути і – здавалося – вже забув, – усе воно стало перед їм знову – як живе. День за днем, година за годиною переживав те, що вже раз було пережите, чув і бачив перед себе тих давніх людей, відчував давню радість і біль.

* * *

Вийшовши з київського університету, лишився на який час у Києві, сподіваючись адвокатського заробітку. Та через щось йому не щастило: клієнтів було мало, і він три роки дурно бився й нічого не досяг. Щось не давало йому ходу, а що саме – не міг зрозуміти. Думав уже про Одес, коли несподівано відібрав листа від цього ж таки дядька. Старий писав, що в їх місті бракує добрих адвокатів, і питався, чому б він, Горинович, не приїхав туди? Певне, ліпше б йому тут велося, ніж у Києві.

Горинович замислився. Невеличкий губернський городок! Це, звісно, не Одеса! Ну,