Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

так їй навіть той корінь виразно в’явився, що вона неначе знову перелинула туди, в ті дитячі літа… Якби вона тоді знайшла небо!

Господи! Як довго дожидати! Чи скоро цей поїзд? Вона встала й почала виглядати його.

– А я ж не замкнула своєї хати! – зненацька згадалося їй. – Як хто вбереться! Піти замкнути!

– Чудна я! Адже ж мені зараз умирати.

Вмирати! А що тоді буде, як вона вмре? Поїзд одріже їй голову, тіло знайдуть, привезуть у поліцію, мабуть, хазяїнові оповістять. Вилає він її за те, що гроші його пропали. І їй сором стало, що вона хазяїна одурила.

Марися знову сіла на землю, і думки знов її опанували. Тепер їй згадувалася мати така, яка вона, вмираючи, була: жовта, худа, з погаслими очима… Але дівчина більш не плакала по їй, тільки думала:

«Я скоро побачу її…»

Чого ж це машини нема? Чого вона забарилася?

Ще минуло скількись часу… Сонце вже сіло за гаєм. Останнє проміння позолотило деревам верховіття й погасло, їй – воно навіки погасло!..

Зовсім уже смеркалося. Усе навкруги в сіру темряву загорнулося. Тільки дерева мріють перед очима чорними стовбурами. Вгорі на небі стемна-сіро, ані єдиної зіроньки. Ох, як сумно на землі!.. Хоч би швидше, швидше!..

А ось таки й він – свистить! Вона встала і тихо пішла до колії. Тоді згадала, що їй ще треба помолитися. Повернувшися до схід сонця, стала навколішки і вдарила поклін.

– Господи! Прийми мене! Мамо, до вас іду!

Ще раз припала до землі, потім перехрестилась і пішла до колії. Біля неї зупинилась і глянула в той бік, звідки машина бігла. Ось і вона. Вже зовсім темно і поїзда самого не видко, – тільки два ліхтарі, як два пекельні ока, сяють у темряві.

Марися скинула з себе хустку, ще раз перехрестилася, стала навколішки й прихилилася до рейки. Вона положила до неї шию, а сама зовсім лягла на землю. Ух, як страшно гуде колія і земля труситься!..

А поїзд усе ближчає та ближчає, пекельні очі все ясніше та ясніше пронизують темряву. Чи скоро ж?

Ще хвилина…

Ось уже чути, як бряжчать ланцюги між вагонами, ось уже колеса видко. Пекельні очі зробились великі, палають.

Зараз, зараз!

Господи! Та що ж це вона робить? Це ж смерть! Їй ще хочеться жити. А це – смерть! Геть відціля, а то ось!..

І вона хотіла кинутись назад.

Але щось притисло їй шию до рейки, щось різонуло страшним болем – і годі…

Вона вже нічого не бачить, нічого не чує… Тільки тепла кров з безголового трупа оббризкує колеса поїздові, а той біжить далі, закривавлений…

Марися «пішла до мами»…

Болотна квітка

Високоповажному Костеві Паньківському щиро прихильний Автор

Микола Горинович, адвокат, вертався з суду додому. Був початок осені, саме той час, коли більша частина дерев є зелена і тільки деякі повбиралися в жовте й жовтогаряче вбрання і стояли мов у золотих шатах. Горинович дивився на їх, проходячи великим міським садом. Це був за малим гайок з могучими старими кленами й дубами. Якимсь чудом ми позоставалися тут, у самому осередкові великого міста, звитого тяжким повітрям, серед височенних будинків та зазваних у камінь вулиць. А проте сьогодні дихати було легше, ночі йшов дощ, по небу снувалися хмари, але ж дерева стояли чистенькі, повмивані, огидний міський пил прибило тим дощем, і чисте, вогке повітря якось м’яко вливалося свіжою живущою течією в груди. Горинович широко дихав і йшов помалу-малу, мов утомлений, та й так легко тут дихалося, що хотілося зостатися довше серед цих великих задуманих дерев, сісти й дивитися на їх довго і прислухатися, як вони стиха-стиха шепотять своїм, потемнілим од хмарного неба листом. Горинович любив дерева, любив їх спокійну пишну красу, і не постеріг, як зупинився й став дивитися.

– А що це ви так задивилися, колего? Красою природою впиваєтесь?

Це товариш, молодий адвокат, вийшовши трохи пізніше суду, наздогнав його.

Горинович трохи скривився: зараз ні до кого не хотілось озиватися.

– Ішов додому, – відказав, рушаючи знову, – та й спинився глянути на ці гарні дерева.

– От не можу, як ви, кохатися в цій мертвій природі! Що тут гарного? Ніякого руху: росте-зеленіє-жовтіє-чорніє, тоді знову: зеленіє-жовтіє-чорніє… одноманітно страшенно! Волію одно личко пікантної панночки за всі дерева на світі.

– Ну, певне! – засміявся Горинович, згадуючи, якої популярності зажив чепурненький адвокат серед панночок. – Але мені це подобається: тут краса і спокій… і певність, що за цією красою не ховається ніяка гидка таємниця, зрада, інтрига… А за вашими пікантними личками це дуже часто трапляється.

– Ах, ця ваша… теорія… Адже справді можна це за малим не теорією вашою назвати, бо так дуже уперто ви на це натискаєте…

– На що саме? – спитався Горинович.

– Та на вашу думку, що за цим гарним, часом блискучим виглядом, що їм до людей повернені люди, завсігди ховається якась гидка, часом злочинна таємниця.

– Не завжди, – відказав поважно Горинович, – а часто… частіше, ніж звичайно думають.

– Отож… Мені аж дивно: як ви можете бути на суді оборонцем, маючи такі думки? Як ви можете обороняти, коли скрізь бачите злочинні таємниці? Легше б уже бути вам прокурором!

Горинович усміхнувся.

– Навпаки! Саме ці мої думки й пособляють мені обороняти.

– Справді? А як же то?

– Коли так часто трапляються злочинні вчинки, не покарані тільки через те, що добре їх заховано, невідомі вони громадянству, дак хіба ж можна обвинувачувати того, хто здобуває кари собі тільки через те, що або він не вміє вчинку свого добре заховати, або вчинок випадком виявиться? Різнив би я з своїми поглядами, зробившися прокурором.

– Так? – промовив панок. – Хіба що!.. Ну, та ця ваша теорія мусила пособити вам зробитися славетним адвокатом.

– Ну, славетним!.. – усміхнувся Горинович, прощаючись з товаришем на розі, бо тут мали розійтися.

Пішов тоді сам і вже швидше.

Властиво цей Торський трохи й правду сказав, називаючи Гориновича славетним адвокатом. Коли він ще й не був їм, то все ж стояв на порозі того принадного храму, де живе так звана слава. Ціла низка важких справ судових, у яких він уміло й потужно ставав оборонцем, вчинили його ім’я знаним геть поза межі того великого міста, де він працював. Умів користуватися у найдрібніших обставинах, щоб знайти в їх виправдання обвинуваченому і заплутати й збити їми з тропи прокурора, а надто ще й був видатним промовником. Тим по часописах його прізвище почало вже дедалі частіше траплятися з додатками: «наш відомий адвокат», «наш талановитий речник». Було