Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од Ісуса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством — це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак, неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.

Довго ішов вулицями, гнаний цим страхом, аж доки не опинився біля Києво-Печерської лаври. Блукав її подвір'ям, роздивляючись будинки, а потім сів у скверику із залізною альтанкою під Шеделевою дзвіницею, курив і помалу приходив до тями. По дворі блукали якісь люди, отари екскурсантів, але я нікого не бачив: руки в мене тремтіли, а душа була порожня.

"Ні, я все-таки не боєць,--— подумалося мені.— Може, й справді я овечка, але зовсім не бажаю, щоб вовк, який почав зі мною лукаву балачку, мене пожер". Бо чи зміниться світ од того, що з нього зникне якась овечка, але в самої овечки той світ в очах напевне помре. Отож, ліпше я піду стопами апостола Петра, аніж слідом апостола Іуди — для того, щоб перетворитись у жертовного барана, в душі моїй сили не вистачає. Окрім того, ситий од того буде тільки вовк...

Тиша лаври, спокій її чудових споруд, відчуття статичності часу, бо не завжди він біжучий і плиткий, часом відчувається він зупинено, і це теж потрібно для людської душі,— все врівноважувало мене, але нанесло в мою душу смутку, Тю світ од часу того-таки святого Петра, а може, й давніше, аж зовсім не порозумнів. Що злочинного вчинили ми, троє юнаків? Хіба те, що дерзали мислити й сумніватися. Доки людство вигадуватиме ідолів і примушуватиме людей уклонятися їм, хоч ті люди в ідолів не вірять і їх не шанують, і доки кидатимуть тих, хто чесно заявить про невіру свою, у вогненну палахкотючу піч? Чи скоро зникнуть із землі царства дурнів і чи так уже втішно людям ставати стандартними чеканками ідіотичних суспільних форм?

Стояли чудові вересневі дні. Було тепло, але все дихало осінню, про те нагадувало багато що: жовті листки на деревах, подих вітерця, цвіркуновий дзвін із парку чи саду, запах зілля, барва неба і хмар, навіть особливий блиск у людських очах.

Минав рік од того часу, відколи життя моє скаламутилося. Я, до речі, подав документи до вечірньої школи, і вже кілька вечорів ходив на заняття. Але сьогодні на заняття я не піду. Сьогодні я і від роботи звільнений, сьогодні я ніби пушинка з бабиного літа, яка сама не відає, куди летить. І мені вперше захотілося, щоб сьогодні в моїй кімнаті хлопці випивали, вперше мені захотілося впитись, а це значить забути про світ, відірватись од його самоїдських проблем й поринути в зелені хвилі зеленого чаду.

Але повертатись у гуртожиток мені не хотілося. Я купив чвертку горілки, пішов у якусь їдальню, вилив ту горілку у склянку вщерть і махом її випорожнив.

— Такой молодой, а так пйош? — сказав рипкий голос, і я побачив горбаня, що сидів навпроти за цим-таки столиком, раніше його якось не примітив.— Брось, парень, дряноє его дело!

— Є причини,— сказав я, жуючи котлету чи то з м'яса, чи то з хліба.

— Нещаслівая любов, да? — спитав горбань.

— Абсолютно точно! — сказав, відчуваючи перші поповзли хмелю.— Нещаслива любов до світу чи світу до мене. Зрештою, це все одно, чи не так?

Горбань засміявся. Розтулив величезного рота, і я побачив, що з зубів у нього є тільки передні. І мені стало горбаня жаль. Покинув

котлету із хліба чи м'яса і звівся. —Ад'ю, піжон! — сказав я.

— Пока, босяк! — сакраментально і не без задоволення сказав горбань.

Я подумав, що він міг би стати моїм другом, але в день відречення від приятеля давнішого нових друзів заводити гріх.

Пішов до виходу, намагаючись ступати в струнку, бо мій човен уже потрапляв у хвильливе море. І хвилі вдарили в того утлого човна, а я тримав стерно і пустив свою посудину навпереріз хвилі, і човна мого знесло вгору, а тоді кинуло в глибочезну яму, щоб знову викинути на черговий гребінь. А під ногами не було землі, тільки щось розхитане й рідке і дивну самоїдну самотність я відчув, у яку поринав і з якої виривався, бо море оте — це і є самотність, а моя квола, овеча воля, яка вела малого човна — це моя надія і з моря, і з самотності, і з усього світу, і від гріха святого Петра утекти.

Епізод шостий.

СУД НЕЧЕСТИВИХ

Суд над Артуром і Славковим дядьком відбувався місяців через три — була вже зима. Мені про те повідомила телефоном Лариса, я пообіцяв приїхати, зрештою, за батьковою порадою, весь цей час я у Житомирі не був, хоч логіки тієї поради до кінця не збагнув. Тепер же не поїхати не міг, можливо, саме тому, що про це попросила Лариса, а може, і з почуття покаяння за гріх святого Петра. З роботи відпросився, прямо сказавши бригадирові: садять мого товариша.

— А що він учворив? — спитав бригадир, був він у нас грубуватий, але мовчазний і справедливий, а працював, як віл. Я принаймні цього чоловіка шанував, та й він до мене претензій не мав, а оскільки я був у бригаді наймолодший, коли-не-коли й протегував.

— Читав заборонену літературу,— сказав прямо я.

— Це проти совєцької влади? — спитав він.

— Не знаю,— мовив я.— Але думаю: не так проти влади, як проти начальства.

Цю фразу я сказав спеціально, бо бригадир начальства не любив, байдуже якого. Наївно вважав, що влади треба слухатися, але в начальники лізуть усілякі покидьки, через що у нас в країні такий бардак.

— Добре, їдь,— коротко сказав він.— Але не влізь там десь... Тебе як свідєтєля викликають?

— Ні! — мовив я.— їду просто так. Я з ним ще пацаном дружив.

Бригадир подивився на мене уважно, здається, про те, що мною цікавилися чорні ангели, він знав. Але ніколи про те не розпитував.

— Коли дружив, то поїхати тре,— сказав коротко.

Ні, він був усе-таки славний, наш бригадир. Суворий, вимогливий, не завжди делікатний, але справедливий.

І ось я вже їду в автобусі й дивлюся на знайомі засніжені краєвиди. Біля мене сидить симпатичне дівча, але я й не думаю заводити з нею розмови, бо на душі в мене печально,— годі не думати про Артура. Так, утупившись у вікно, я й проїхав увесь шлях, тільки в Ко-ростишеві вискочив покурити. Суд мав початися сьогодні, отже я з автобуса піду прямо туди на колишню вулицю Іларіонівську, а тепер Щорса. Безліч разів проходив мимо того будинку, але ніколи не думав, байдуже озираючи людей, що там стояли: й мені доведеться тут стовбичити, тим більше, що суд був закритий і публіки на засідання все одно не пускали.

Під судом і тепер стояли люди, декого я відразу пізнав: Артурові батьки, Лариса, Аллочка, Славкова Люда, самого Славка не було, ще кілька жінок —очевидно, родичі Славкового дядька. Я підійшов до них і привітався притишеним голосом, усі відповіли, окрім Аллочки, яка демонстративно відвернулася.

— А де Славко? — спитав я в Люди, яка стояла з Ларисою трохи осторонь Артурових батьків.

Вона подивилася на мене якимись порожніми очима і так само притишеним голосом, утомлено, але спокійно, почала розповідати, що зранку Славкові стало погано і піти на суд він не зміг, але послав сюди її, хоча вона хотіла залишитися біля нього, бо коли йому стає погано, а вона біля нього, не так страждає. Тим-таки безбарвним, ніби байдужим голосом, вона розповіла, що в Славка знайшли статтю "З приводу процесу над Погружаль-ським", про яку він просто забув,— вона впала за канапу і вже там добряче припала пилом. До нього майже щодня приходив каге-біст і мучив його допитами, погрожуючи і страхаючи, а передусім домагаючись, щоб Славко сказав, хто йому ту статтю дав: чи його дядько, чи Артур? Славко сказав, що стаття прийшла йому в бандеролі без зворотньої адреси із київським штемпелями, що обгортку бандеролі він викинув (була там якась невиразна книжка, а стаття в неї вкладена), самої статті він так і не прочитав, бо вже тоді загубилася,— він думав, що її взяв хтось із відвідувачів. Тоді в нього почали вимагати назвати всіх, хто його відвідує, але тут Славко відповідати навідріз відмовився, бо він каліка, а люди заходять до нього з милосердя і їх багато, не всіх він навіть знає.

"Нічого, ми розберемося, хто приходить із милосердя, а хто ні, а з "вражескіх наміре-ній",— сказав кагебіст, але Славко все одно не назвав жодного прізвища. Тоді чорний ангел загрозив, що Славка посадять, незважаючи на те, що він каліка, бо та стаття має антидержавний характер, хоч ідеться тільки про ненормального, який підпалив бібліотеку. Славко вже морально готувався до арешту, бо співчуття від цих людей не сподівався, він навіть казав тому типу: "Я готовий! Арештовуйте!" — але кагебіст продовжував до нього ходити й мучити розмовами.

— До речі, багато він розпитував про тебе,— сказала мені Люда,— але більше про його дядька й Артура, вимагаючи, щоб він зізнався, що це вони дали йому матеріал.

— Вимагали сказати, яку ще літературу вони приносили,— мовила Люда,— і чи ти не був кур'єром між Києвом та Житомиром?

— "Ну, він політикою не цікавиться",— сказав про себе Славко,— але ми з ним дружимо".

Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив із статтею у "Радянській Житомирщині", де зізнався б, що імперіалістичні розвідки підкупили частину гнилої інтелігенції і за ці гроші та шмат гнилої ковбаси й чечевичної юшки вони й почали виготовляти підривну літературу й поширювати її, щоб він публічно відрікся від свого дядька, бо той уже раз сидів, але не покаявся і залишився заклятим ворогом радянської влади. Так само щоб він відрікся від Артура, який використовував їхню дружбу для того, щоб і його штовхнути на кривий шлях; сказати, що він через несвідомість і нерозумний інтерес до забороненого піддався на такі провокації, а зараз щиродушно кається і своїх фальшивих друзів засуджує; тільки при тій умові його залишать у спокої, а коли він од такого відмовиться, йому перестануть виплачувати пенсію з інвалідності, а з інституту виженуть, а може, й арештують. Зрештою, коли Славко так дуже не хоче чи не може писати таку статтю, то вони напишуть її самі, підписавши її його іменем, і хоче того чи не хоче, а її надрукують і ніхто ніколи не здогадається, що він не писав ту статтю сам.

"Коли ви це зробите, мені залишиться одне,— сказав їм Славко,— позбавити себе життя, навіть публічно".

"І всі подумають, що ти божевільний,— сказав той пес,— а ми вже подбаємо, щоб люди так подумали".

Тоді Славко відмовився з ними розмовляти, а через кілька днів така стаття з'явилася — до речі, це було тільки позавчора.

— Славко щось погане задумав,— сказала Люда,— і з її очей покотилися сльози,— і я ніяк не можу переконати, щоб він нічого не робив із собою, навіть переселилася до нього і весь час тримаю його на очах — ми з його матір'ю чергуємо, бо він зараз так ослаб, що й не встає.