Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Він справді йшов на прощу в Лавру, до тих святих, що творять чуда різцями й пензлями...

— З богом! — благословив отець Михайло.

Вже височенько підбилось сонце, коли Тарас дістався лаврських могутніх мурів. Пішов уздовж у той же бік, куди тяглися тендітні панни і чорні юрби брудних, покритих пилом доріг прочан. Діди, бабусі — обдерті, босі, змучені — благоговійно падали на стертий камінь перед надбрамною церквою, хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври, за довгі поли й просили в них благословення... В соборі, що височів якраз навпроти брами, співали гарно півчі. На паперті вздовж білих стін сиділи уряд старці і тицяли у вічі кожному свою нужду, своє страшне каліцтво. Дідок з великим мідним хрестом на впалих грудях здіймав угору кістляві руки й погрожував прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький прихід якого йому одкрив святий Марко у церкві Спаса на Берестові. Стара прочанка, хватаючи попа за рясу, благала правди в нього, немов у бога, втирала сльози й розповідала похапцем свою біду.

— Молись, раба... — перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець і поспішив у дім, з якого звабно пахло гарячим хлібом.

Тарас подався слідом. Аби спитать, де тут у них друкарня і де йому шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кілька кроків і зупинився. На тому ж домі, ліворуч трохи, він прочитав великий напис "Книгарня". І вже ніщо не в силі було його зманить, привабить, окрім великих вікон, в яких — за рядом ряд — стояли новенькі, чисті книги. Як підійшов, впізнав "свою", із кунштиками руки Мазницького. Тут їх аж три! А поруч такі, що їх Тарас не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вікном — полиці їх. Заходь, купуй... Хоч всі купуй!

— Тобі чого? — переступив дорогу високий, худий чернець.

— Та я... друкарню... — зніяковів.

— Оно вона! — вказав чернець. — Он за пекарнею... Прошу! Прошу! — розплився раптом в усмішці перед двома панянками, що підійшли до вікон. — У нас великий вибір! Духовні, світські... Й недорогі!..

Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з неї якраз виносили й складали на віз готові книги, зв'язані в чималі пачки.

— Не гнись, не гнись! — гукав проворний ченчик двом бідакам, що заливались потом. — Це ж слово боже, а не дрівця, які тягають в пеклі під казани!

— Воно-то так... — озвався один, поклавши на воза пачку. — Але ж там легше буде...

— А то ж чому?

— Бо й ти носитимеш.

— А дзуськи! — закозирився на те чернець. — Весь вік святі книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царстві небесному?

— Хто зна...

— Й не сперечайся, Павле, — озвався другий із бідаків-вантажників. — Святий Петро їх преподобіє біля воріт прив'яже замісто пса...

Чернець сердито плюнув і відійшов.

— Скажіть, — ступив несміло до них Тарас, — де міг я побачить пана Мазницького?

— Кого, кого? — спитав чернець.

— Мазницького! — сказав Тарас виразно. — Того, що маляр... Ну, стовп друкарні вашої...

Чернець нахмурив брови й пробурмотів:

— Коли б, не приведи господь, були лише такі стовпи, не то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... — Й додав сердито: — Нема його! Вже рухнув стовп... Понєже був душею слаб і гордині червом ізгложен вельми.

Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотів:

— Зажди внизу...

Не знав, чи довго чекав Павла в дворі друкарні. Але коли нарешті той розчинив залізні двері, у небі вже не сяяло сліпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли і йшли десь з-за Дніпра, такі ж похмурі й сизі, як ті бори, які він бачив учора з кручі київської.

— А що казати, як запитає, де ти? — гукнули з тих же дверей Павлові.

— Скажи, що я пішов в Успенський собор поставить свічку воротареві райському! — махнув рукою і підштовхнув Тараса униз під арку. — Ти — брат, напевне, Мазницького? — спитав і, не заждавши відповіді, повів своєї далі: — Він жде тебе... Вже років п'ять... Аж плаче, бідний, іноді... Журиться, що є браток у нього, а де — не знає... Десь з кобзарем пішов по світу... Ото зрадіє братикові!..

Тарас не міг знайти в собі хоч краплі сили признатись, хто він. Йому здавалося, що справді брат його десь тут страждає за ту "гординю", якої так бояться попи й пани. А скільки він про це наслухався і сам від Кошиця!..

— Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тільки дзьобнув — зразу втоптали в землю, — заговорив, звернувши вліво, Павло.

Тут аж кишіло людом. Одні спускалися вниз, у печери, інші вже вибирались звідти на божий світ, гасили свічі й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височіли весело церкви й дзвіниця.

Павло загріб недогарків, один подав Тарасові, лишив собі, а інші поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повів Тараса у чорну нору печер.

Як звик потроху до напівтемряви, Тарас став дещо бачити... Долівка. Стеля. Он довга ніша... А в ній лампада блима й стоїть труна, прикрита чимось, на ризу схожим... Он знов труна... І там, і там... Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?

Тим часом Павло звернув, проліз бочком в щілину і поманив Тараса. Далі пішов навшпиньки.

Не дихаючи, Тарас подався слідом.

За кроків двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчані у ніші й, прикривши свічку долонею, покрався далі. Невдовзі печера враз розширилася, й при двох свічках Тарас побачив великий стовп, а біля нього на ланцюзі — худу, страшну людину. Нещасний звівся, лячно закрив од світла очі й затремтів. Павло підніс угору свічку, і той, впізнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши міцний ланцюг, він розпростер, як крила, руки і закричав:

— Браток! Паперу й фарб!.. І свічку, свічку!..

Павло подав йому недогарки і ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потім взяв Тараса за плече й сказав прикутому:

— Твій брат... Знайшовся, чуєш?

Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й, залившись раптом слізьми, став на коліна.

— Рідненький... — простяг кістляві руки. — Прийшов... Прийшов!..

Тарас рвонувсь до нього і... зупинився, немов і він прикутий був до стовпа.

— Куди?! — хтось рявкнув поруч й відкинув люто його назад. — Це знову ти?! — схопив Павла за груди.

Свічки погасли. У повній темряві, сопучи і спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала їх. А з підземелля усе глухіше доносивсь голос мученика:

— Брато-ок!.. Брато-ок!.. Прокляті! Звірі!.. Во-ог-ню! Во-огню!..

Надворі зустрів їх грім. Він струсонув півнеба й погоготів сердито десь за Дніпро. Позадиравши голови, прочани знай осіняли себе хрестом, аби святий Ілля не поразив їх стрілами. За звичкою Павло також хотів було перехреститися, але спинився на півдорозі і показав Іллі дебелого, в друкарській фарбі, кулака.

— За що це, дядьку, його? — спитав Тарас, нажаханий страшною карою.

— Намалював царя з попом і паном у мужика на спині, — сказав Павло. — Ще й написав: "Благословен, хто їздить верхи на ближньому!.."

...Думки, думки... Як бистрокрилі птиці, летять, летять... Пливуть назад могили, вівці... Садки й хати зелено-білим маревом встають удалечі й, підперши небо, поволі тануть... Риплять колеса, ніби коловороти порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, які подібні чимось до лаврських нір... Холоне в грудях, коли згадає їхню жаску пітьму. "Брато-ок! Брато-ок!.." — квилить криниця кожна, як підійде напитись. І п'є гірку, од сліз своїх солону воду...

То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Київ ринув потік води, вогню й вітрів. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й трусив, щоб вийнять з неї її зчерствілу душу. Ревів Дніпро, здіймав, як гори, хвилі і бився в кручі. Стогнали верби, і голос їх тонув у свисті й громі. Старезний дуб під лаврським муром палав, мов свічка! Земля і небо злились, змішалися...

Лиш на зорі прийшов Тарас у двір отця Михайла. Запріг кобилу, узяв торбину з хлібом й, не попрощавшись, виїхав. Кричав щось Ясь, і піп в одній сорочці вибіг аж до воріт. Не озирнувся навіть. Господні слуги!.. Катюги в рясах!..

Летять думки... А може, й ті майстри, які жили багато сотень років тому й розписували церкви у Києві, не помирали своєю смертю?.. Хто зна, яка їх доля, як відплатили за їхні руки золоті, за труд великий їхній князі й пани! Він сам десь чув, що осліпив один магнат садівника, який створив йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чекає всіх, хто, наче бог, творити здатний земні дива?..

Пливуть назад широкі панські ниви й кріпацькі лати... Стерня і та на панськім лані — щіткою, а на кріпацькім — не видна майже за бур'яном. Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лісі...

Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана і ледве йде. Села ніде не видно. Хіба отам, за лісом, що поглинає широкий шлях...

Вже сутеніло, як на узліссі вгледів чумацьку валку. На облозі між груш статечно паслися воли. Накриті мажі стояли вряд під віттям дуба, який, немов отаман, вийшов далеко в поле і не вернувся до лісу-війська. Палав огонь. Варилась каша й пахтіла так, що проминуть її не зміг би й ситий. Дядьки сиділи біля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли Тарас звернув зі шляху, притихли враз, насторожилися.

— Сховай, сховай! — зашепотів дідок до парубка, в якого ледве висіялися руденькі вуса.

— Та що ви, діду, — озвався той. — Це ж свій, також бурлака!

— А може, пан?..

Пробіг смішок.

— Що пан, то пан!

— Весь аж лиснить!

— А шати які на ньому!..

Тарас узяв праворуч трохи і зупинив кобилу неподалік: хто ж любить, коли кепкують з нього...

— А йдіть-но, пане, сюди! — гукнув дідок.

Не обізвався навіть. Зіскочив з воза і мовчки став розпрягати.

— Диви, диви... — розвів дідок руками. — їй-богу, пан! Як закопилив губу!

— Та дайте хлопцеві коня попорать! — втрутився хтось, і чумаки притихли.

Невдовзі вони вже знову збилися довкола парубка.

— Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! — гукнув дідок. — Та він же точно, неначе викапаний!

— Не Ступа, пшепрашам пана, — озвався той самий бас, що зупиняв дотепників, — Ступіцький єстем!

І знову сміх.

— А піп який?! — упав дідок на спину. — Барило з пивом!

— Або ж свиня поросна.