Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

За кілька хвилин човен повернувся з чужим вождем, який являв собою незвичайне видовище, бо одна половина його обличчя була пофарбована в червоне, а друга в жовте, а на тому тлі були намальовані ще й чорні візерунки. В усьому іншому він скидався на Ромату, хоч поступався перед ним будовою тіла. А що той вождь зроду не бачив корабля, хіба крім купецької дрібноти, яка коли-не-коли запливала на ті віддалені острови, то він дивом дивувався, розглядаючи справні ловкі снасті нашої шхуни. Особливо його вразив мушкет, і він спитав, де білі люди беруть такі міцні сокири, що можуть зрубати дерево, з якого зроблена цівка. Тим часом його вельможний побратим розмовляв з капітаном, пестячи своїх улюбленців — розкішного півня і невеличкого синьоголового папугу. Я спостеріг, що інші тубільці в присутності Ромати ходять пригнувшися. Перш ніж попрощатися з гостями, капітан вирішив їх розважити і наказав викотити бронзову гармату та з неї вистрелити; думаю, що він хотів показати їм нашу силу, часом би тубільці плекали проти нас лихі наміри. Гармати Ромата ще не бачив і страшенно здивувався. Бажаючи довідатись, яка в неї сила, він попросив капітана вистрелити. Отож гармату набили. По тому вождеві сказали, щоб він дивився на скелю в морі — миль за дві од шхуни, — і стрельнули. За мить вершина скелі розскочилася на скалки і впала в море.

Ромата, потішений влучним пострілом, показав на чоловіка, який чимчикував берегом, і попросив капітана в нього вистрелити. Вождь гадав, що, маючи його дозвіл, капітан не вагатиметься ані хвилини. Отож він здивувався і навіть розсердився, коли капітан не схотів стріляти в тубільця і наказав гармату сховати.

Роматин гість найбільше уподобав корабельну помпу. Він так захопився нею, що про повернення на берег і слухати не хотів. Навіть послав човна по свій улюблений ослін, умостився на ньому й до самого вечора випомповував із трюму воду.

Назавтра вся команда подалася на берег рубати сандалове дерево, а капітан залишився на шхуні з одним чи двома матросами, що стояли напоготові біля гармати. Вона була відкрита, аби з острова її бачили, а здорове жерло націлене просто на вождеву хату. Матроси, як завжди, прихопили з собою зброю. Капітан послав і мене з ними. Я поїхав залюбки, бо останнім часом насилу зносив капітанове товариство, до того ж мені кортіло роздивитися тубільців.

Ми простували низкою крізь розкішні запашні гаї бананів, кокосів, хлібних та інших дерев. Росли тут також сливи та індійські смоківниці, знайомі мені з Коралового острова. Бачив я й загороджені грядки таро, ямсу і солодкої картоплі. Вийшовши на лісову галявину, ми раптом натрапили на хутірець. Тубільні хатки були здебільшого з бамбука, за покрівлю їм правило здорове грубе листя пандануса, проте багато хаток мали тільки похилий дах і три стіни — були найпростішим сховищем від негоди. Чоловіки, жінки й діти — всі поставали й вилупили очі на наш гурт, який ішов у супроводі тубільців, що їх вождь вирядив нас охороняти. Пройшовши ще з півмилі, ми прибули на те місце, де росло сандалове дерево. Матроси взялися до роботи, а я видряпався на сусідній горб і почав оглядати місцевість.

Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам — його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.

— Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, — відповів Біл. — Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!

— Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, — сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. — Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.

— Твоя правда, — відповів Біл. — То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…

По сандалове дерево. — Дитячі ігри мене трохи дивують. — Сумний кінець веселих розваг. — Я впізнаю давнього приятеля. — Новина. — Ромата шаленіє

Назавтра наші матроси знову вирушили рубати сандалове дерево, і я приєднався до них. Коли вони сіли обідати, я подався в ліс, бо мені ще не хотілося їсти. Пройшов я трохи і раптом опинився на березі моря, перетнувши вузький пересип, що відокремлював тубільне селище від великої затоки. Там я побачив гурт остров'ян, які поралися біля воєнного каное, що було майже зовсім споряджене до плавання. Довго я стояв, зацікавлено придивляючись до їхньої роботи, і спостеріг, що вони зв'язують докупи шпангоути й дошки майже в такий самий спосіб, як і Джек, коли він будував нашого човника. Але найбільше здивувала мене довжина каное; я приглянувся до нього дуже пильно й пересвідчився, що воно завдовжки досягає ста футів і може вмістити триста чоловік. Каное те мало неоковирний утлегар і височезний ахтерштевень, який я бачив на каное, що припливло було до Коралового острова.

Зауваживши хлопців, що гралися неподалік, я вирішив піти