Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

їде на батьківщину. У листопаді одержала два листи від Герцена. У першому здивування: «Я ніяк не гадав, Маріє Олександрівно, що Ви так заживетеся у Дрездені, мені здавалося, що Ви незабаром будете на Русі. Там цікавіше...»

Досадно і незручно — вона ж узяла доручення від Олександра Івановича, сама напросилася. Тепер, пишучи, обминала це питання. Розповідала про Тетяну Петрівну, «корчевську кузину», цікавилась, що відповів міністр про дозвіл оселитися в Бельгії. З її коротеньких листів важко було уявити, як і чим вона живе.

А втім, хіба листи у всіх і завжди відбивають особисте життя, не кажучи вже про життя суспільства, злободенні події, які в дійсності і цікавлять, і зачіпають усіх?

Не всім дано рівнятися з Герценом. Він встигав писати ділові, друзям, синові Саші, який поїхав учитися в Швейцарію, в кожному листі, іноді спеціально, іноді мимохідь торкаючись того, що хвилювало Росію, всю Європу, бо не міг одразу не поділитися своїми думками, почуттями, переконаннями.

Він, звичайно, не гадав, що колись, зібравши навіть не всі, а тільки частину збережених листів, можна буде уявити всю добу — з її боротьбою, вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями і зневірою. А цей відгомін доби лунав мимоволі у кожному його листі.

Читаючи другого листа, що його одержала невдовзі, Марія зовсім зніяковіла: «Виходить, ви рішуче, Маріє Олександрівно, оселилися у німців. Росіяни не терплять німців, а люблять їх. Як це розібрати? З Брюсселя ніякої відповіді не було, вони, певне (щоб не лишити документа), повідомили в посольство, а я не хочу йти, та й їхати неможливо. На превеликий смуток наших доктринерів — Захід ще підупав і ще ближче до смерті. Брутальне втручання Наполеона в справи Італії і відставка Гарібальді — це такі два кроки, від яких не буде добра. Читали Ви листівку Гарібальді? Як я вгадав цю людину, назвавши його в «Полярной звезде» античним героєм, постаттю з історії Корнелія Непота. Тут усе готується до війни. Англія з 1860 року буде вкрита вільними стрільцями.

Усе падає... Ми передбачали, але від цього не легше. Кінь — звір, а хропе, коли бачить мерців. Живий не любить смерті. Справді, трапляються хвилини такої втоми, що так би й утік з полку... Але геть слабкість. Марш, марш!»

Ох! Коли б спроможність за ним іти — марш, марш!

«...Строганов просив царя шмагати селян шпіцрутенами — ну, вже я відшмагав його сіятельство за це. Прочитайте в наступному «Колоколе».

Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марії Каспарівни він тепер висилає і їй номер «Колокола».

«Що робить Тетяна Петрівна? Чи одержала мого листа?»

Марія червоніє. Як легко, спокійно написала вона ще недавно Олександру Івановичу про Тетяну Петрівну, її синів, небожа, а зараз — ні, хай сама вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзі, вона обов'язково передасть, що Олександр Іванович цікавиться.

Він усім і всіма цікавиться, навіть Богдася не забув.

— Опанасе тобі привіт. Слухай: «Кланяюсь дружньо Оп. В. Прощавайте. Огарьов і діти вітають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа про общинне володіння в «Колоколе», а потім поїхав у Дувр — писати вірші. Завтра повернеться. Тисну Вам руку міцно. О. Герцен».

Цей лист свіжить їй голову і надихає знову думати не тільки про того гейдельберзького хлопчика.

А за її короткі листи і Іван Сергійович її картає.

Вони більше не бачились за кордоном. Все умовлялись, списувались зустрітися то в Швальбаху, то в Аахені, то в Остенде — скрізь, де вона літала, — але все якось не виходило. То вона не відповідала своєчасно, бо сама не знала, де буде, то слала телеграми і — змінювала раптом маршрути. Над звичкою слати телеграми, несподівані і незрозумілі, замість того, щоб написати спокійно листа, — Іван Сергійович та й усі друзі підсміювались, але й сам Іван Сергійович теж завжди без кінця змінював свої плани, бо був зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час і почуття ділились між дочкою і madame Віардо, власне, не ділились, останній завжди належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закінчувала пансіон, і він намагався зробити для неї те, що належить, і якнайліпше.

Та найдужче попри всі ці сімейні й інтимні справи він зайнятий був новою повістю, в яку хотів вкласти все, що здавалось йому, ще лишилось у душі. Він навіть уві сні бачив їх, своїх героїв, вони жили з ним, не давали спокою і зненацька змінювали всі плани, настрої, бажання. Це було дужчим над усе.

От і трапилось, що з «милою», «наймилішою» Марією Олександрівною так і не зустрілись, і тепер у Петербурзі він розпитував спільних знайомих, чи не знають, коли повернеться і чи повернеться взагалі на зиму до Петербурга «пані Маркович», і, одержавши її «листа», писав уже з свого Спаського: «Якби я сам не був в усьому винний перед Вами, люб'язна Маріє Олександрівно, то, справді, поремствував би на Вас, як це можна у таку далину писати коротеньку записку — ніби ми живемо в одному місті, бачимося щодня».

Справді, це був зовсім не лист — кілька слів, — але Іван Сергійович писав далі: «З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали — і я Вам за це дуже вдячний».

І, не бажаючи мати підставу для такого ж докору собі, Іван Сергійович докладно написав про себе, свою нову повість, здоров'я, про переклад «Інститутки», про який домовився з «Отечественными записками». Він цікавився: «З Вашого маленького листа не видно, чи вирішили Ви провести зиму в Петербурзі — чи ні. Приїздіть, далебі, мені здається, що ми добре проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох (ні, не-втрьох — Богданові скрізь буде весело) не занудьгували б за