Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

У тебе така велика ма–машина, вона мене завжди так збуджує. — Від неї несло їдкою сумішшю коньяку і цигарок, як від залитої алкоголем невитрушеної попільнички.

— Не вигадуй… Тебе вже, мабуть, шукає Міха?

— Міха — ні! — кривиться у гримасі Ганька.

— Он він уже йде…

— Не бреши, ніде він не йде. Він напивається з цим, відомим артистом, як його… Що внуки його й досі шпрехають російською, а ті хлопці на нього майонезом… Ваша газета ще взяла його під захист?..

— Я рідко читаю нашу газету, — сказав я їй правду.

— Ну як його? Ти ж знаєш…

— А де ж дівся хенерал?

— І генерал там, і той відомий артист, як його?..

— Ступка чи що?

— Сам ти Ступка!

— Луї де Фюнес?..

— Сам ти Фюнес! Чекай, зараз сама згадаю, як його?.. — Втім, кого Ганька мала на увазі під відомим артистом, так і залишилося невідомим.

Треба буде завтра запитати Міху, бо сьогодні його, вочевидь, уже марно про щось запитувати. Однак Ганьчині слова про того артиста повернули мене до «Молодої сили». Невже вони ото сьогодні чекали тут не Міху, щоб закидати майонезом, а того артиста за його російськомовних онуків? Цікаве було б видовище… Але коли я про це подумав, то відчув на плечах Ганьчині руки. Вона полізла мені під сорочку, ґудзик на шиї тільки тенькнув. Далі був «броник», вона постукала кулачком: «Ого!» — не впевнений, чи й зрозуміла, що це, бо я й сам уже настільки звик до свого бронежилета, що не відчував його, у холод від нього навіть тепліше…

— Ого! — повторила Ганька, обхопила за шию й потягла через спинку сидіння назад, на себе.

— Ганнусю, ти що?..

— Коломбо! Всі мене дурять! — стогнала п'яна Ганька.

— Всіх дурять, Ганнусю…

— Один ти мене розумієш, Коломбо. Іди до мене, солоденький мій!

Ще не вистачало, щоб Міха нас застав тут, пояснюй тоді.

— Добре, пусти… Не тут, давай від'їдемо.

— О–у! Мій солодюсік!

— Ти де живеш?

— На Лесі Українки… Ні–ні, до мене не можна.

— Ну, не можна, то й не можна.

— Іди до мене. Давай тут, у машині, — і не думає зупинятися Ганька.

— Ну, у машині, то й у машині… Але скотимося трохи.

Я знаю, що на виїзді на Хрещатик завжди чатують таксі, і не помиляюся. Там я глушу двигун і пропоную Ганьці проїхатися для конспірації на таксі, поки вона не отямилася, все ж витягаю її з «Хаммера». Клацаю пікалкою, що блокує дверцята й відрізає їй шлях назад.

— Коломбо, ти куди?

— А тепер ще трохи на таксі. Тут близько… Трохи від'їдемо для конспірації. Тут, за два квартали, я знаю одне затишне місце. Один мій приятель, художник, якраз залишив мені ключі від майстерні, — імпровізую я, наскільки дозволяє фантазія.

— А це буде зручно?..

— Дуже зручно…

— Ти що дурний, а Міха? — нарешті починає тверезіти Ганька, але вже пізно.

Дістала мене по повній, і я не збираюся зупинятися. Я перший втискаюся у якусь зачухану дольодовикову «дев'ятку» із шашечками на даху, тицяю сотку старому пацюку, що хрюкнув, не оглядаючись: «Вам куди?» — й одними шиплячими в саме вухо:

— Слухай с… ш… Завези жінку на Лесі Українки, перебрала с… ш… І не випускай, братан, довези! — Я таки втягую услід за собою Ганьку, стопорю за нею дверці, а сам вискакую через інші. — Вперед, старий! — Роблю услід ручкою і лише бачу у задньому склі біляві пасма Ганьчиної гриви, що віддаляється…

Коли я вертаюся під театр, Міхи ще нема, і я нарешті йду його шукати. Та поки охоронці на сходах звіряють моє запрошення з моєю ксивою, у дверях з'являється Міха у пальті наопашки, а поруч нього ще якийсь п'яненький тип, що ледь не падає зі сходів. Звичайно, Міха губить пальто, і я, як завжди, несу його за ним до машини. Добре, хоч не туфлі, бо бувало й таке, що доводилося і їх збирати.

Але від машини Міха знову вертається до сходів:

— Валєра–сан, пане генерале, а може, поїдемо до мене?

— Ні–ні–ні! — той тип махає і головою, й руками і пробує видертися сходами назад, але це у нього погано виходить.

Нарешті він дає спокій сходам і починає чеберяти у напрямку Хрещатика. Але Міха його не наздоганяє, він раптом начеб щось згадує, б'є себе руками по кишенях і з розкритими обіймами повертається до машини.

— Аня! — п'яно горланить Міха.

Але тут його зустрічаю я з пальтом, яке накидаю на нього, й сухо доповідаю, що Ганька не дочекалася і тільки що від'їхала на таксі у невідомому напрямку.

— От сучка! — виривається у Міхи, і, можливо, на тому кіно й закінчилося б, якби цієї миті до театру не вернулося те саме таксі, в яке я її з таким трудом упхав.

Вона, мов фурія, вискочила з машини й налетіла на мене, хапнула за куртку й хотіла ударити сумочкою, але промахнулась.

— Міха, цей сучий син, твій лакей, продав мене таксистові! — верещала, мов недорізана, Ганька.

Міха з переляку аж спотикнувся і знову загубив своє пальто.

— Що ти, заспокойся!.. Попробуй тебе продай! — намагався я віджартуватися.

— Ти ідіот! Ти справжній ідіот, Коломбо!

— Заспокойся, ти просто трохи перебрала, сонечко…

— Вибач, браток, — почув я збоку. —