Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

узяти його двома пальцями за рукав куртки, він висмикнувся. Ті двоє, його соратник і дівчина, так і стояли на вході у метро, а поліцейські вже віддалилися і майже розчинилися серед пішоходів.

— До речі, цілком доступна інформація, треба просто читати «Голос Отечества»… Там і про твоїх друзів, можу продовжити.

— Я такого гівна не читаю! — сказав він, смакуючи кожне слово, і я знову почув його схвильоване дихання.

Чомусь цієї миті уявилася його мама, старша лаборантка інституту. Чомусь уявляв її підтоптаною шкапою, хоч ми могли бути ровесниками, а якби у мене був син, то цей тонкошиїй Микола цілком міг ходити з ним в один клас…

— Ну, не читаєш, то й не читай. Ми зрештою живемо у вільній країні, і кожен може вибирати, що йому читати або не читати. Але ти мені так і не відповів, чого тут стовбичиш?..

— Хочу і стою, — це вже схоже на ігнор.

Проте я вже поряд, і тепер це вже непосильне для нього завдання — ігнорувати мої запитання.

— Ну? — знову беру його за рукав.

— Я у своїй країні, на своїй землі, можу стояти, де хочу, — кидає він скоромовкою і відступає на крок.

— Сміливий ти, хоч і хімік. — Я все–таки взяв його за лікоть, і в цей момент збоку ми могли нагадувати навіть батька із сином, а чи дядечка із дорослим племінником, які неквапливо бесідують. — Слухай, ми ж обоє українці. Може, якось по–доброму… — пропоную я йому майже ніжно, наскільки вмію.

— Ви не українець, коли служите нашим ворогам, — кидає він мені, стиснувши кулаки.

Я знову відчуваю його схвильоване, із запахом «Снікерса» дихання у себе на підборідді.

— Яким ворогам? Кому я служу? Що ти, Миколо! — Я навіть сам дивуюся своєму раптовому багатослів'ю.

Хлопець почувається переможцем. Я це бачу.

— Якби не такі… не були колаборанти–зрадники… через таких… них… усі наші біди!

Погляд його очей, я б сказав, урочистий, як від відчуття виконаного обов'язку, коли гадині нарешті кажеш, що вона гадина. Він, мабуть, у цю мить пишається собою, і я ним також пишаюся і водночас стримую себе, аби бува не дати йому потиличника. Але момент неквапливої бесіди минає, коли хлопець знову пробує вирватися. На якусь мить йому навіть це вдалося. Він просто не залишає мені вибору, і у мене нема іншої можливості продовжити нашу бесіду, ніж вхопити його за комір.

— Стій!

— Пусти, горило!

— Як ти сказав? — Від несподіванки я навіть дещо послабив хватку, принаймні від нього я «горили» не чекав.

Вільною лівою я заломив йому за спину руку, але на нас уже почали звертати увагу, і мій початковий план — заштовхати дристуна у машину й надавати по печінках — довелося відкласти.

— Ну, а за горилу буде ще окрема розмова, — прошепотів я йому у саме вухо.

— Пусти! — сичав він, мабуть, від болю.

— Пусти, пусти його! Гад! — Від підземного переходу до мене кинулася дівчина, почала штовхати й гамселити кулачками.

Не хотілося й далі привертати увагу перехожих, тим більше щось пояснювати поліцейським, що відійшли не так уже й далеко і про яких я також пам'ятав. До того ж, у цей час задзижчала моя мобіла, і я розтиснув пальці. Хлопець відскочив, тримаючись за лікоть, пострибав до переходу, дівчисько за ним.

— Бувай здоров, Колюню! — гукаю йому навздогін, але відповіді так і не дочікуюсь, лише вечірній Київ вибухає салютом.

Може, від якогось із ресторанів, трохи вище по Богдана Хмельницького, а може, із власного балкона хтось підпалив феєрверк?.. Хоча на феєрверки у межах центру ще із дольодовикових часів існує заборона, але ж придурків вистачає.

* * *

— Коломбо, дай прикурити дамі, — це вже Ганька, я й не помітив, як вона підкралася.

— А де Міха?

— Ще там, він ще довго там буде, — кривиться вона, і я нарешті помічаю, яка вона п'яна.

— І коли ти вже встигла, кицю?

— Чим?

— Цим! Ти ж уже готовченко!..

— А що, я тобі не подобаюся? Якраз така, як тобі треба, хоч раз міг би й скористатися…

— Ганю, май совість, я ж на роботі.

— А Міха разом з хеніралам, вони разом на а–ахоту їздять.

— З хеніралам на а–ахоту? — перепитую я, але вона не вловлює іронії.

Ганька у яскравій вечірній сукні з блискітками й коротенькій норковій шубці. Вона приваблива, ще й дуже. Але вульгарна, мені ніколи не подобалися такі широкозаді корови… Моєю помилкою, мабуть, було те, що якось я уже давав їй припалювати від «Хаммера».

— Іди до Міхи, — посилаю сухо.

— А даси припалити, то піду, — треться шубкою мені об лікоть Ганька.

— Тримай себе, будь ласка, в руках…

— О'кей… Будь ласка!.. — відповідає, наче гикає, старається не хитатися, але це їй не вдається.

— Який же «о'кей», як не «о'кей».

— А ти ревнивий, Коломбіно.

— Ну добре, припалюй і відвали, вертайся до шефа. — Я пікалкою знімаю сигналізацію і, відкривши водійські дверцята, включаю запалення.

Але Ганька наче чекала цього і напрочуд вправно як для свого стану, пройшовши слідом за мною, відкрила задні дверцята й різко закинула ногу на підніжку. Проте не встояла, нога ковзнула, і вона хитнулась разом із дверцятами. Однією рукою я притримав їх, іншою — Ганьку. Вона відпустила дверцята й обома руками вхопилася за мою куртку.

—