Іван Керницький - Король стрільців

не хотів прийняти книша. Але-во, за жадні гроші!.. Цілував Пилипиху по руках і белемонив, плентаючи язиком, що чоловік є свиня, а цілий світ — це один бардак, і що пролетаріат мусить вже з тим зробити якийсь порядок!.. Одному сало росте, а другий не має на сіль і гас… Стрий Гнатко в кожусі розвалився на своїм возі, запряженім у пару цуговців, як самий граф Потоцький, і толкував вуйні Матроні, що молодість має своє право, а празник без бійки — то не є жоден празник. Начхати на такий празник! Що то за празник?.. А що там собі трошки юшки спустять, то це не зашкодить. Та що то є? Смійтеся з того! Гей, як я собі нагадаю, як я колись парубочив! Хо-хо!..
Раз зійшлися три святі із неба: Святий Петро, Павло і Іван — Як присілись та й коло горівки, Випили відразу цілий збан! Кришталева чаша, срібная креш…

Це пани реєнти під святими образами кінчали празникувати та доціджувати «експортове». А в коморі на міхах торішнього вівса лежала красна Ганнуся й заливалася гіркими.

— Мамуню, та його так збили!.. Гу, гу-у-у!

Пилипиха фукалася на дочку, негодувала й тріпала руками по пілках спідниці, мов гуска крилами:

— Аво-гей, з пам’яті дівку викинуло, а ти що — не виділа хлопа? А добре йому так, чого там пхався, де не треба?

— Мамуню!..

— А я си мислив, що господарська дитина, то й статкує… — кивався меланхолійно Пилип, сидячи почіпки на порожній чвертці.

Місяць молодик, нічний джиґун-красень, викотився на синє плесо з-поза гилявих п’ятсотлітніх лип, що таємним хором правили вечірню на старезнім цвинтарищі. Сонце впало за чорну гать соснового бору і догоряло там тихо, без скарги, наче самітня ватра серед розлогої полонини. Нечутно падали роси на сонні трави, з городців плили п’янкі пахощі м’яти та рум’янку, у хащах на зарінку заходилися в сердешній екстазі трелями кохання солов’ї. Десь на роздоріжжях скрипіли колеса і дзвінко вдаряли кінські копита об каміння на дорозі. Перші зорі вийшли на гулі, закрадаючись соромливо, як дівчина перший раз на музику. І лунало парубоцьке:

Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому…

Петро ішов з празнику додому.

Тою доріжкою поміж шнурочком мовчазних верб, що бігла внизу села, до Залісся. Йшов. Притримувався оплітків і верб довгокосих. Падав. Стогнав, аж земля здригалась. Зводився навколішки, потім на ноги — і йшов далі. Страшний був… Не пізнала б його тепер рідна сестриця, рідна ненька… Не пізнав би ніхто. Не пізнав би його ясний день. А маєва нічка — парубоцька дружка крила все… Крила, таїла, застеляла темним серпанком, як любка хустинкою, страшні гостинці, що їх ніс Петро з празника додому… А вечірні роси затирали криваві сліди, що їх лишав Петро, дорогою йдучи.

Це була несамовита поява — той велетень, закривавлений увесь, що не мав на собі цілого шматка тіла, що валився з ніг, що стогнав, як ранений тур, — а йшов і йшов з празника додому!.. Гей, як празник — то празник! Розступіться, верби, ціла дорога моя!..

Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому… Налякані діти тулилися в мамині спідниці, люди з тривогою втікали з подвір’я до хати, запирали двері, зачиняли вікна та відхрещувалися від нього, як від опиря…

— Страх, людоньки, що за сила! Що за сила!..

— І я скажу: та же камінь того не витримав би, що він дістав.

— Та ж його так збили!.. Кісточки цілої не має. Голова, як решето…

— Вже не жив, вже не дихав, а дивіться — йде!

— Йой, Боженьку!

Край села, коло броду, заступила празниковому дорогу чета «луговиків» із Красної Долини, що ходила в погоню за залісяками. Тепер верталися хлопці, задихані, вкриті порохами. Поставали й заступили чорним мовчазним колесом Петра.

— Втікай з дороги! — крикнув котрийсь.

Та Петро, тримаючись поруччя містка, випрямився на весь зріст і видусив з себе зі струєю крові, що бухнула йому з рота:

— Ні! Залісяки не втікають!..

Потім, як підрізаний коренастий дуб, звалився навзнак на місток, аж на ньому задудніло, якби спустили домовину до темного гробу. Легіні з Красної Долини схилили голови, виструнились мимоволі «на позір» і так застигли в глибокій тиші. Четар «Лугу» чорнявий Ілько, що мав перевішену руку на хустині — три рази трісла в лікті — приклякнув і нагнувся над Петром.

— Ще дихає… Миколо, Гнате, скочте-но по верету, занесемо його додому. Ой, не втішиться ним рідна мама, як його побачить…

Тиха ніч вкрила світ. Під містком журчав потік, у шуварах на ставищах співали хором жаби, лящали цвіркуни. Хвилювали здалека левади білим морем божого тіла. Хлопці, що йшли з кіньми на ніч, затягнули довго-довго, протяжливо:

Гей-гей, зелена діброво-о-о!..

Скрипіли ручиці між житами, дзвонили підкови, на чотири шляхи роз’їздилися гостоньки з Красної Долини, що яркими віконцями з-поміж