Іван Керницький - Король стрільців

який сором, яка ганьба!.. Як же ж він міг сам собі нахаркати в лице, як міг споневіряти, змішати з болотом свою честь і совість?! Падлюка ж він, гад, худобина! Ох, розступися ж, сира земле, та прохолонь у свої челюсті такого харцизяку, нікчему!.. Хто ж це видав, хто чував? Так-во втікати, тримаючись бабської спідниці, і лишати на поталу побратима? Та як? Та хто? Він, Петро Пліхівський?.. Строгий хлопський родовий кодекс честі, викарбуваний на тій ґудзуватій, але щирій, мов криця, душі, — не мав для нього пощади, не мав оправдання. Петрів мозок свердлувало безпощадно веретено свідомості, що він допустився непростимої підлоти, за яку палив його страшний біль і сором перед самим собою, перед цілим світом, а вже найбільше перед цією щебетушкою з русявими косами, що волікла його оце, мов барана, й що приворожила його, нюнькуватого валила, мрійливими смолистими віями.

Та лихо не спало, воно лише притаїлося! Не увійшли наші молодята і три стаї від гостинця, як десь з-за перевулка пурхнула чередою кіз громадка розцокотаних, мов сороки, дівчат.

— Хі-хі-хі! — сміялася безтурботно одна з другою. — Але ж бо залісяки втікають, аж ногавиці гублять!

— Ото герої!

— Ха-ха-ха!

Ех, необачні цокотухи, викликали ви вовка з ліса!.. Нестерпна мука, їдь і чад, що досі дусилися Петрові в печінках, роз’ятрилися і бухнули полум’ям! Скипіла кров, забагрилися злісно очі під чотиригранним чолом, сп’ялися кулаки в кам’яні довбні. Що? Хто?! Такі сороки глузують з нього в живі очі, що він утікає?.. Ні, не діждете ви цього, щоб він, Петро Пліхівський, губив зі страху ногавиці перед «вукраїнцями» з Красної Долини! Чекайте! Я вам покажу, що залісяки не втікають!

Одною рукою отрясся від Ганнусі, другою відчехолив від плота штахетину:

— Ні, не тікають!

— Ой, лишенько, людоньки, тримайте його! — заголосила Ганнуся. — Петре, Петруню, стій, не лети!.. Не лети, вони тебе заб’ють!

Ага!.. Стримайте вихор у полі, стримайте розгуканий гірський водоспад, що рине зі скали в безодню!.. Садив дужими кроками, аж земленька дудоніла. Мах, мах, мах! — і вже був на гостинці. Як грім з ясного неба впав між юрбу хлопців із Лип’я і Красної Долини, що дружніми зусиллями прочищували дорогу від заліських недобитків. Трах-тарах! Ой-ой, ґвалт! Хто це? Що за напасть?!.. Від Петрового одчайдушного і неочікуваного наступу та від страшенних ударів штахети парубки розскочилися хто куди, а кілька опинилося в рові, зметені сюди, мов полова, тим несамовитим вітряком.

Та цей переполох не тривав довго. Хлопці покмітили вмить, що мають до діла із самітним одинцем. Гі! Братва! Та він до кого? Та з ким? Тьфу-тьфу!.. Поплювали легіні в жилаві долоні й тісним перстенем окружили роз’юшеного велетня. А бий, сучого сина! Вали!.. Кільканадцять здоровенних п’ястуків, а в них цілий арсенал парубоцької зброї невмолимо завис над Петровою головою, віщуючи йому жахливу загибель. Але Петро в нелюдськім шалі й жадобі боротьби не відчував ні крихти перестраху. Що? Хто? Він, Петро Пліхівський?! Чекайте, паршивці, я вас навчу, я вам покажу, що залісяки не втікають!.. Приперся плечима до рештки поломаного плота і, затиснувши у ведмежих ручищах штахету, молотив на всі боки, вправо й вліво, та клав покотом на гостинець одного парубка за другим. Виглядав страшно! Сорочка на широких косматих грудях розірвалася надвоє, очі метали вогневиці, з рота прискала піна, розбурхана чуприна, змішана з потом, заліпила кантове обличчя. Здавалося, що це з вечірніх облаків, які купалися в пурпурі заходу, ступив на землю одчайдух-борець Кирило Кожум’яка або легендарний Ілля Муромець і став на кривавий герць з кривавою ордою, що облягла його, мов тічня роззявлених сіроманців… Та ні! Це тільки кінчився празник у Красній Долині… І тихо лопотів розвіяний леготом на сосновій щоглі жовто-блакитний прапорець…

Петро не довго так воював, не довго… Заки Ганнуся збігла на гостинець, заки, розпихаючи ліктями колесо воюючих, доглянула врешті в тій страхітливій суматосі свого жениха, то він уже подобав ні на жениха, ні на нікого… Когось там ще копали, місили, тратували і гатили чим попало, але той хтось не давав уже й знаку життя…

Як празник — то празник!

Потім люди зглядалися на Пилипову Ганнусю, як бігла горі селом, ломила рученята й голосила, як за покійником:

— Петруню мій, Петруню!

В селі було, мов по штурмі. Плоти порозвалювані, поломані ворота, на дорозі в купі пороху валялися побиті горшки, шапки, каменюки й потрощені частоколи. Туча перешуміла, бійка затихла, лише роздзявкана собачня рвалася на припонах і довго ще не могла втихомиритися. Пороздягані гостоньки з рум’янцями на лицях і з похміллям в очах повиходили на подвір’я, на гумна і перелази і з досадою негодували на загонистість молодого покоління, само собою промовчуючи те, що колись за молодості вони так само грішили. Опечалені ґаздині лише зводили очі на небо й безрадно кивали головами, мовляв, ото, кумонько, виховали-сьмо собі потіху на старість, гей-гей… А ґазди-батьки були більш непримиренні, рішучі. Сердито спльовували в траву, накивували кулаками головатим вербам та ясеням придорожним і ремствували:

— Ото бий таке дрантя собаче і слухай, чи трохи тепле!

— Порозпускалося та порозвозилося, що най матка Божа боронить!

— То, чуєте, по тій войні така дич поробилася. Де ж то перше так було?

— Але-во, перше було цілком інакше!

— A-а, хлоп все був дурний, буде дурний і здохне дурний. Не досить того, що його і так вся біда б’є, то він ще сам себе тлумить.

— Ая!.. Як той казав: хлопа не бий, то хлоп слабий…

В Пилипа на подвір’ї вуйки-стрийки поправляли галопом нашийники і відгортали зап’ятками з-перед кінських храп до баламутів недоїджену конюшину. Вуйни-стрийни саджали до полукішків розіслану дітвору. Пилип із Пилипихою вовтузилися поміж розвори, дишлі та довгі хвостища і впихали гостям під пахви клунки з книшами, обвиненими в старі газети. Кривий Гриць вперся і ані руш