Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

— А тобі що? — Олексій, прищулившись, глянув на нього. — Більше за інших треба?

— Ні, це я так, між іншим.

— Ах, «між іншим»… Ну й тримай язик за зубами, не сунь носа, куди не треба!

— Ого-го! — протягом сказав кіннотник, який, мабуть, не чекав такої рішучої відсічі. — Ти, бачу, сміливий!

— А кого боятися, тебе, чи що?

— Може, й мене. Дивись, коли б на мозоль не наступив.

— Оступишся.

— Не оступлюсь! — чубатий починав злитися. — Не таких душили! — Навалившись спиною на стойку, він уперся в неї ліктями, загородивши віконце.

Сутичка з ним на очах у Федосової була зовсім не до речі, але відступати було пізно. Дівчина дивилася на них насмішкувато і очікувально.

— Ану, пусти!

— А то що? — вкрадливо спитав чубатий.

— Побачиш.

— А може, мені дивитись неохота? Може, мені бажано, щоб ти вшився звідси і дверці підпер, бо задуває?..

— Ще раз кажу: відійди!

— А то?

— А то пообдираю з штанів стрічки і дівчатам віддам у коси заплітати…

Чубатий побагровів.

— Що-о? — він спустив лікті із стойки і заворушив пальцями на держаку нагая.

Зліва на Олексія горою насунувся Афоня. Становище ставало загрозливим.

— Перестаньте, будь ласка! — За стойкою підвелася Федосова. — Коли треба, йдіть на вулицю, тут не місце…

— Чого причепилися до чоловіка? — до Олексія підійшов і став поруч білявий червоноармієць. — Якого дідька чіпляєтесь? Прийшов чоловік тихо-мирно, лист написати…

— О, ще один! — здивовано промовив чубатий. — А ти звідки взявся? Тобі хто межу переорав?

— Ти, хлопче, не лізь, — сказав червоноармієць. — Не то, дивись, погано буде!

— Ого-го!

— Буде тобі і «ого-го».

— Перестаньте ж! Ось вам папір! — Федосова через плече кавалериста простягнула Олексієві білий аркуш паперу. — Перестаньте…

Олексій взяв папір і торкнув червоноармійця за рукав:

— Не зв'язуйся, ну їх!

— Ідіть, ідіть! — сказав чубатий. — А то повисмикуємо ходилки, повзти доведеться!.. — Він повернувся до Федосової. — Просимо пробачення за турботу. Неохота вашу самочуствію псувати, а то б ми йому язика вкоротили…

Він ще щось таке казав, бажаючи якомога дужче зачепити Олексія. Афоня гудів йому в лад. Але Олексій уже взяв себе в руки, мовчав.

— Ну, поки що до побачення, — сказав, нарешті, чубатий. — Якось заїдемо ще.

— Заходьте, заходьте, — привітно запрошувала Федосова.

— Заїдемо! — пообіцяв чубатий. — Теперечки нас не віднадиш. Розвідники — народ вірний. Дозвольте ручку потиснути…

Вони попрощались і пішли до виходу. Проходячи повз Олексія, Афоня зачепив стіл, за яким той сидів, а чубатий просичав собі під ніс:

— Я тебе ще зустріну, язикатого!

— Давай, давай, розвіднику!

Коли за ними захлопнулися двері, Федосова дзвінко розсміялась:

— Як ви його за живе зачепили цими лампасами! Убивчо!

Олексій посміхнувся і махнув рукою.

— Пустомеля! — жваво зауважив червоноармієць. — Обозники вони. Фронтові хлопці так не виламуються.

— Але ви все-таки діяли необачно, — сказала Федосова. — Вони могли з вами розправитися, щоб показати свою хоробрість.

— У такі хвилини не думаєш, — відповів Олексій. — Не завжди, знаєте, можна стриматися.

Він нахилився над папером, але встиг помітити, як уважно глянула на нього Федосова.

В цей час з-за відчинених дверей в глибині приміщення хтось покликав: «Досю!» Дівчина зібрала з конторки розкладені листи і вийшла, легко і часто постукуючи каблучками. Білявий червоноармієць глянув їй услід і, повернувши до Олексія захоплене обличчя, витягнув губи, ніби кажучи: «Ух ти, мамо рідна!» Він ще пововтузився з своїм мішком, попросив в Олексія тютюнцю, закурив, потім довго читав плакати на стіні. Йому не хотілося йти. Нарешті, розчаровано зітхнувши, взяв мішок під пахву і теж пішов.

Олексій знайшов на столі обгризену ручку, очистив перо від чорнильної гущі, що налипла на нього, і замислився. Кому писати? Силіну? Може, Вороньку? Ні, не все не те. Дівиця працює на пошті, що як лист потрапить їй до рук?..

Він почухав потилицю і написав таке:

«Здрастуй, Сергію!

Пишу тобі втретє, а відповіді все нема. Тепер я не в Херсоні, а в Олешках. Рідних не знайшов. Катя з чоловіком кудись поїхала. Від батька немає вістей. В госпіталі, де я лежав, зі мною мало не трапилась біда…»

Олексій описав «м'ясний бунт» і свою вигадану участь у ньому.

«Зараз я — писар в штабі. Робота нудна, та мені іншої і не треба. Сподіваюсь на зміни в житті, про які ти знаєш, але поки що немає нагоди…»

Слово «зміни» Олексій двічі підкреслив. Хай Федосова вгадує, що він хотів сказати!

Наприкінці листа він передав вітання якимось неіснуючим Глібові й Олегові…

Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.

Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.

— Написали?

Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.