Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

знав, що добрий синьйор Маріо до того ще й погано бачить і часто бочку або колоду вважає за людську постать.

Після довгих умовлянь секретар нарешті залишив мене біля румпеля, а сам пішов спати.

Я стояв і дивився на чудове південне небо і на блискучі, невідомі мені сузір'я. Вода тихо хлюпала біля бортів корабля, і солодка нудьга стискала мені груди.

— Орніччо… — повторював я крізь сльози. — Орніччо, що з тобою, чому ти перестав мені довіряти?

Я гадаю, що, заснувши, випустив румпель з рук і, стоячи, проспав кілька хвилин. Страшенний тріск повернув мене до тями. Корабель, якого завертало течією убік від свого курсу, наскочив на мілину. Адмірал, напіводягненнй, перший прибіг на мій крик.

Тремтячи від страху, я повідомив йому про все, що сталось, і пан так розлютився, що, зірвавши з себе портупею від меча, почав шмагати нею з такою силою, що хутко все моє вбрання стало мокре від крові. Люди, що вибігли за ним на палубу, стояли охоплені жахом, і це тривало кілька хвилин.

Я затулив обличчя руками і зігнувся, підставивши ударам спину — найміцнішу частину нашого тіла.

Раптом я відчув, що адмірал облишив мене. Підвівши голову, крізь кров, що заливала мені очі, я побачив, що пан метнувся убік під якоїсь темної постаті. То був Орніччо.

— Не бійтесь мене, месіре, — сказав він тихо, — я не доторкнусь до вас. Але облиште цього хлопця, команда чекає на ваші накази.

Хоч пан і був жорстокий до мене, але я мушу визнати, що надалі він поводився, як належить адміралу.

У нас на кораблі були такі випробувані моряки, як Пералонсо Ніньйо, Таллерте Лайєс, ірландець Ларкінс та інші. Проте вони всі втратили від страху здоровий глузд, і, коли пан посадив їх у човни, щоб вони спустили якір з корми, вони замість цього, очманівши, попливли до «Ніньї».

Команда «Ніньї» присоромила їх і повернула назад, але все-таки час було згаяно. З «Ніньї» також спустили всі три човни на допомогу потерпілому кораблю.

За наказом адмірала було зроблено щоглу, але «Санта-Марія» вже перед цим накренилась набік, обшивка репнула, і помалу наше флагманське судно почало наповнюватися водою. Адмірал залишив «Санта-Марію» останній.

Протягом кількох годин обидві команди працювали не покладаючи рук, перевозячи з «Санта-Марії» на «Нінью» все цінне — продукти і зброю. Як тільки розвиднілось, ми несподівано отримали допомогу: припливло кілька пірог з веслувальниками-індіанцями. Це касик Гуаканагарі, довідавшись про наше лихо, прислав допомогу своїм новим друзям.

Ніч минула, як страшне сновиддя. Але найстрашнішими були для мене слова Орніччо, сказані адміралу. Я почав уже дещо розуміти, і саме це наповнило мене жахом.

Розділ XVIII,
ЯКИЙ МАЄ РОЗВІЯТИ ГНІТЮЧЕ ВРАЖЕННЯ ВІД ДВОХ ПОПЕРЕДНІХ

Так сумно зустріли ми другий день свята різдва Христового на чужому острові, за тисячу ліг від нашої вітчизни.

Найлегше наше судно летіло, віроломно відокремившись од інших, флагманське годилось лише на злам, а маленька «Нінья» не могла вмістити обидві команди й не підіймала й третини необхідного нам вантажу.

Це доводило до відчаю всіх, крім адмірала: наш пан володіє надлюдською силою при досягненні поставленої перед собою мети.

У нього одразу ж народився новий план: тут, на найвищому горбі острова, з уламків «Санта-Марії» ми спорудимо фортецю. Оскільки «Нінья» не може вмістити всіх людей, частину екіпажу доведеться залишити на острові, — це буде гарнізон фортеці.

Деякі матроси висловлювали вже задовго до цього бажання залишитися на островах, поки адмірал повернеться з Європи зі зброєю, знаряддями, припасами і людьми, щоб заснувати тут іспанську колонію.

До цього людей спонукали найрізноманітніші мотиви. Були й такі, які почували себе настільки виснаженими лихоманкою і втомою, що були неспроможні продовжувати шлях; інших, як Таллерте Лайєса, вабили пригоди; деякі шукали золото; а інші — і те, і те разом.

Пан сам керував роботами. Місце, обране для фортеці, обкопали ровами. Збудували кам'яний фундамент. Касик Гуаканагарі весь час виявляв докази своєї дружби. Майно з «Санта-Марії» було наполовину перевезене руками індіанців.

Найважчі роботи по будівництву фортеці виконували також і наші червоношкірі друзі. Вони на власних плечах тягали каміння, виловлювали у затоці дерев'яні рештки «Санта-Марії» і човнами звозили до берега. На кам'яному фундаменті були збудовані дерев'яні бастіони[76].

Мені адмірал доручив за допомогою кількох індіанців і під керівництвом синьйора Маріо обстежити грунт і викопати криниці.

Але турбота про Орніччо заважала мені як слід зайнятися своєю справою. Залишившись на самоті з синьйором Маріо, я одразу ж звернувся до нього:

— Франческо, — відповів мені секретар, — ти, мабуть, звернув увагу на те, що я, незважаючи на найщирішу приязнь до вас, останнім часом віддалився трохи від тебе й Орніччо. Це сталося тому, що я змушений був приховувати від тебе деякі обставини, а мені це було важко, хоч я і пообіцяв дотримуватися слова. Тепер все вияснилось і закінчилось, на мій погляд, щасливо. Хоч пан і має намір деякий час нічого тобі не казати, я гадаю, що не варто випробовувати твоє терпіння. У мене є лист, якого я повинен тобі передати, коли ми вийдемо у відкрите море. Але я зроблю це зараз і гадаю, що не вчиню великого гріха.

— Де ж Орніччо? — вигукнув я. — Чому ви не відповідаєте на моє запитання.

— Ти про все дізнаєшся з цього листа, — сказав синьйор Маріо, подаючи мені великий пакунок.

Задихаючись від хвилювання, я, залізши у густий кущ, ліг на землю і розпечатав листа. Літери стрибали перед моїми очима, кілька разів я змушений був припинити