Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

Ми піднесли їй подарунки, синьйор Маріо подарував плаща, а Таллерте Лайєс — срібного ланцюжка. Мене вразила спокійна гідність, з якою вона брала подарунки. Я спробував з нею розмовляти, але вона ледве розуміла слова, які я вивчив ще на Гуанахані.

Оскільки ніс жінки був протнутий товстим золотим кільцем, пан особливо зацікавився нею. Але, здається, вона його розуміла ще менше, ніж мене.

Здивувало мене те, що, сходячи з корабля у човен, жінка звернула увагу на Орніччо, який, за своєю теперішньою звичкою, сумно стояв осторонь.

Не знаю, що було темою їхньої розмови, але я бачив, що жінка поклала йому руку на голову, і вони розмовляли кілька хвилин.

Передбачаючи, що дивна поведінка Орніччо випала з уваги синьйора Маріо, я сказав про це секретареві, залишившись з ним наодинці.

— Я про все знаю, так само як і адмірал, — сказав синьйор Маріо. — І, заради твого щастя, прошу тебе якнайменше звертати на це увагу всіх інших.

Я впав у відчай: мені здавалося, що всі близькі мені люди, наче змовившись, намагалися приховати від мене таємницю, відому всьому світові. І це нависло наді мною, як чорна хмара.

Незважаючи на багаті подарунки, що їх пан дав жінці, сподіваючись привернути до себе її одноплемінників, тубільці, як і раніше, розбігалися від нас, покидаючи навіть свої житла. Тікаючи, вони запалювали багаття, які, без сумніву, були сигналом нашої появи.

14 грудня ми вирушили до Тортуги, дорогою захопивши одного індіанця на пірозі. Його так щедро обдарували і повелись з ним так лагідно, що це, нарешті, досягло своєї мети.

Коли ми з'їхали на берег, навколо нас зібрався цілий натовп остров'ян. Це були жителі великого міста, яке складалося, оскільки можна було їх зрозуміти, з тисячі будинків, і було розташоване на відстані чотирьох ліг від берега. Тубільці були миролюбні і привітні до нас і трималися з великою гідністю.

Ми бачили їхнього вождя, якого вони називають «касик», юнака років двадцяти; він виділявся справді королівською поставою.

Індіанці сказали нам, що вже кілька днів тому вони бачили парусне судно, а на ньому білих людей з бородами. Борода — безсумнівна ознака європейця, бо у туземців рослинності на обличчі нема.

Адмірал, зрозумівши, що «Пінта» раніше від нього досягла берегів Еспаньйоли, послав на пошуки втікачів каное з двома матросами і чотирма індіанцями. Але, марно прошукавши Пінсона чотири доби, човен повернувся.

Увесь острів Тортуга вкритий ланами. Це вперше на островах ми побачили розорану землю. Жителі Тортуги — великі мастаки плести циновки з волокна пальмового листя, вони вміють робити кольорову кайму на своїх бавовняних тканинах і навіть, розмальовуючи обличчя і тіла, з неабияким смаком добирають фарби.

Пан вважає, що цій багатій країні призначено стати житницею Кастілії, а дикунам, що її населяють, — доброю прислугою, створеною для покори і праці, хліборобської і всілякої, яка тільки буде потрібна. Саме з таких виразів він склав листа монархам.

Молодий касик Гуаканагарі в подяку за наші подарунки дав панові золоту пластинку завдовжки, завширшки і завтовшки як людська долоня. Він розрізав її на шматки і розділив між супутниками адмірала, але після того, як він пішов, золото було відібране і складене в скриньку, де зберігалися коштовності, призначені для корони.

Нашим завданням було розшукати країну Банеке, і індіанці нам сказали, що така країна справді існує — вона за два дні дороги від Тортуги. Гуаканагарі називає цю золотоносну країну «Сібао».

Завоювавши довіру в індіанців, ми мали змогу оглядати їхні житла і збіжжя. Ірландець Ларкінс вважає, що це збіжжя мало чим різниться від збіжжя бідних селян його убогої країни.

Тут ми звернули увагу на цікаву дитячу іграшку остров'ян. Це були кульки з темної речовини, які, коли ними вдарити об землю, підскакували вісімнадцять-двадцять разів. Це настільки було дивовижно, що спочатку ми думали, що це живі створіння. Смола, з якої роблять ті кульки, або м'ячі, добувається з особливого сорту дерева.

Але ми побачили також таке, що сповнило б, без сумніву, душу адмірала жахом, якби пан наш не володів здатністю не помічати того, що йому не подобається.

Двоє остров'ян показали нам стріли, якими вони були поранені у бою з канібалами[74] (людьми народу каніба), а також жахливі рани, заподіяні цими людьми.

Між іншим, пан наш вирішив влаштувати урочистий прийом касику, маючи на меті здивувати дикуна і викликати в нього повагу до могутніх іспанських володарів.

Для цього ми трохи підготувалися. Я мав одягнути своє найкраще вбрання і подавати страви на стіл. По всій каюті адмірала були розкидані дорогі тканини. Пан надів коштовне янтарне намисто і святковий одяг.

Гуаканагарі прибув на носилках у супроводі охоронців і почту. В каюту адмірала за ним прийшло двоє придворних, люди похилого віку. Вони посідали біля ніг свого володаря. Індіанець їв і пив, і я мушу зізнатися, що бачив багатьох європейців, які виявляють більшу жадобу і неохайність за столом.

Люди з почту вождя подавали йому за його знаком воду чи шматок тканини, щоб витирати губи і руки. Коли він їм дозволяв, вони також їли і пили все, що їм було запропоновано.

Повертаючись додому, касик подарував адміралові золотий пояс вмілої карбованої роботи і одержав від нього численні коштовні подарунки.

Наступного дня ми вирушили далі і, мабуть, добралися б до країни Банеке, якби нам не перешкодила жахлива пригода.

У день святого різдва Христового, коли після молитви всі полягали спати, синьйор Маріо був залишений біля румпеля[75] вартовим на кораблі. Знаючи неуважність секретаря, я запропонував йому замінити його, хоч адмірал ніколи не дозволив би такої заміни. Але він не