Володимир Іванович Щербаков - Простір Гільберта

найблагородніший з рицарів, ще живий. За словами літописця Джефрі з Монмаута, король бриттів загинув 542 року в битві. Мені відомий коментар до літопису:

«Чи є таке місце в Християнській імперії, куди не долетіла б крилата хвала Артурові Британцю? Хто не говорить про Артура, якщо він відомий навіть народам Азії, хоча й меншою мірою, аніж британцям? Про це свідчать розповіді людей, що побували в країнах Сходу. Хоча вони й віддалені від нас, народи Сходу згадують про нього так же, як і народи Заходу. Єгипет говорить про нього, Босфор також. Рим, батько древніх міст, складає пісні про його подвиги. Вірменія, Антіохія та Палестина оспівують його звитягу».

Коментарій цей складений в дванадцятому столітті. Можна було б засумніватися в такій популярності героя бриттів, але в соборі італійського містечка Модени досі зберігся барельєф, де зображений «Артур із Британії». Там в і зображення рицарів Артура, що рятують жінку. А в Отранто італійські майстри намалювали Артура разом із Олександром Великим та біблейським Ноем. Ми, на жаль, мусимо дійти висновку, що Артура шанували по всій Європі…

Мені вдалося знайти старі публікації, що цілком вірогідно свідчать про мандри виходців з Уельсу, рідної землі короля Артура, в Америку за сотні років до Колумба. Ці гідні подиву повідомлення з’явилися в американській пресі вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть. Але ще раніше, 1621 року, такий собі Дж. Сміт у своїй книзі «Загальна історія Віргінії та Островів вічного літа» відзначив цей дивовижний факт. Більше того, якщо вірити часопису «Джентльмен мегезин», невідомий авантюрист Морган Джонс потрапив у полон до індіанців племені тускарора, котрі, за його словами, були готові незабарно порішити його і п’ятьох супутників. Але трапилось чудо. Приречений на смерть блідолиций заговорив з індіанцями по-валлійськи, себто на рідній мові короля Артура. Червоношкірі відразу охололи й почали відповідати Морганові на тій же валлійській мові жителів Уельсу. Про індіанців зі світлим волоссям та світлою шкірою залишилось багато свідчень. Писали, що багато хто із них розмовляв по-валлійськи. Одне з таких племен жило у восьмистах милях на північний захід від Філадельфії. Вождь племені нічого не чув про Уельс, але сказав якомусь Робертсові, що всі вони прийшли здалеку, їхня країна знаходиться за Великою водою на сході. У них існує звичай, який забороняє дітям вивчати будь-яку мову, окрім рідної. Датоване це повідомлення — серпень 1802 року, опубліковане в часописі «Чамберс джорнал».

Художник Кетлін, англієць, бачив індіанців майданів і навіть перебував серед них декілька років й написав книгу. Ось рядки з неї: «В побуті майданів, в їхній зовнішності стільки особливостей, що їх із повною вірогідністю можна розглядати як залишки розпорошеної валлійської колонії». Керамічні вироби майданів ніби копіюють вироби старих кельтських майстрів епохи короля Артура та рицарів Круглого Столу. Човни, житло, музичні інструменти — також. Більше трьохсот слів майданів схожі з відповідними валлійськими за смислом та звучанням, це приблизно третина активного словникового запасу. Цікаво також, що за океаном залишились старовинні фортифікаційні споруди доколумбової епохи. Індіанці, як відомо, діти природи і фортифікацією не займались.

Отож, мусимо зробити висновок, що валлійці в Америці — це реальність доколумбової епохи. Щодо простору, де насамперед виявляв себе провидіння, то в цьому незримому, але такому важливому для нас просторі частка Екскалібура, чарівного меча короля Артура, перебуває, образно кажучи, по той бік океану. Чи не означає це, що колись вона виявить себе, як це буває і в нашому цілком реальному світі, де ми будемо змушені вести рішучу боротьбу за майбутнє Германії?

Провидіння ніби попереджує нас про небезпеку. Нам ще не зрозумілі справжні масштаби участі Америки в майбутніх подіях, але ми повинні прислухатися до внутрішнього голосу, до вказівок, що посилають нам із Шамбали. Дивно, що цю думку поділяємо ми з Вами, але її не сприймають наші мудрі тібетці, котрі уособлюють прадавню проникливість.

Рік 533-й. Артур та Гвіневера

Стиснувши рукою холодний камінь, Артур стояв біля вікна й дивився, як до дерев’яного стовпа кати прив’язують королеву Гвіневеру. Вона була в темній сукні з високим комірцем, обличчя бліде і прекрасне, як завжди, і король зі страхом впізнавав кожну рисочку, думаючи про те, що даремно його зір загострився цеї хвилини. Ще б пак! Він знав цю жінку багато років, вірив їй, ніби самому собі, навіть зараз, коли її зрада була така очевидна, коли Мордред представив йому незаперечні докази провини королеви.

Король не знав, що Мордред свідомо підмовив його поїхати на полювання, аби королева мала змогу прийняти в своїх покоях славного рицаря Ланселота, котрий її давно любив і котрого вона також любила. Король не знав і того, що Мордред завбачливо запасся надійними підтвердженнями цього фатального побачення, аби представити незаперечні докази двору. Король знав тільки те, що це побачення рано чи пізно мало відбутися, як і пророкував добрий Мерлін.

Зараз повинен спалахнути вогонь під стовпом.

Кати не квапляться, і король цьому радий, радий виграній хвилині. Мордред підмовляє короля — швидше подати знак. Тоді запалає багаття, і королева вже не стоятиме поміж ними, Мордредом і королем. Король буде беззахисним, він опиниться в руках людей, наближених до Мордреда.

Але Артур зволікає. Його волошкові очі холодні, як на великому портреті в головній залі замку. Обличчя вилицювате, зі скульптурною виразністю позначились зморшки на чолі, загострився ніс, губи його стиснуті. Нерухомо, зосереджено спостерігає він за дійством, яке вже почалося, — і зволікає. Що ж зупиняє його? Можливо, він хоче пригадати попередження Мерліна? Чи дні важких бойовиськ, коли він з двома десятками вірних рицарів врізався в шереги саксів, що огородили пустище Локсенн пурпуровими щитами, а королева, вірна йому королева, з нетерпінням чекала звісток про закінчення битви?

Ні, не пурпурові щити саксів, не їхні крики, що наводили жах, не полотняні сорочки берсерків, непроникні навіть для булатних мечів, бачаться зараз королю Артурові.

Його обличчя ніби маска. А думки далеко від колишніх славних битв. Його увага, пам’ять, воля приковані лише до королеви й до суперника короля, до відважного Ланселота. І найбільше прагнеться зараз королю, щоб з’явився Ланселот зі своєю дружиною й перебив катів, котрі пихато юрмляться біля стовпа у чеканні умовного знаку.

Минає ще хвилина.