Володимир Іванович Щербаков - Простір Гільберта

король був завзятим прихильником християнства, і вам стане зрозуміло, що рядки про Грааля в епосі не випадкові, Артур мусить спочивати в печері, що нагадує склеп Йосипа Арімафейського, де було сховано тіло Христа.

І коли я дійшов до думки про печеру, все почало розвиватися так, що я ледь встигав стежити за оцим подорожнім. Чи був то перевдягнений вічний Мерлін, покровитель Артура? Не знаю. Його обличчя було мені не знайоме. Світлі очі, каштанове волосся, м’який профіль — типовий кельт. І от замелькали ландшафти Уельса, який я, на жаль, погано знаю. Я там був лише одного разу, як турист. Було це ще за студентства, і моя поїздка нагадувала одноденну прогулянку за місто. Але я знав, що це саме Уельс, батьківщина і дідизна короля. І я знав, що цей чоловік-подорожній на вірній дорозі від тої хвилини, коли було вимовлене ім’я короля бриттів.

Пам’ятаю річку, тінисті зарості. Він ішов берегом. Старий білокамінний міст. Там він зупинився, зняв із плечей рюкзак, витягнув шмат простого хліба й переломив його. Тінь від хмари набігла й сховала його. Знову я побачив його вже на протилежному березі. Він ішов так бадьоро, що йому можна було дати років двадцять, він ніби помолодшав за час мандрів. Я упевнився, що він знає дорогу до останнього прихистку короля-героя. І ось, уявіть собі, відтоді я бачив одне і те ж: він іде долинами, пагорбами впевненою швидкою ходою, і мій погляд ледь встигає за ним. Але з часом перерви ставали тривалішими. Він почав з’являтися до мене уві сні раз на тиждень, навіть рідше, Я почав здогадуватись, що в цьому приховано глибокий смисл. Адже в той день, коли він знайде короля з його чарівним мечем Екскалібуром, повинні відбутися важливі події. Але вони не відбудуться раніше відведеного строку. І тому цей напівсимволічний чоловік з’являється тепер так рідко, незважаючи — не приховаю — на моє велике бажання його бачити.

Меч короля нічого хорошого нам віщувати не може. І час летить невблаганно, наближаючи кульмінацію, розв’язку. Наш ворог Англія не дрімала — ось що говорив цей образ. Я маю на увазі меч. Чоловік доторкнеться до нього, я це знав, і тоді Англія знайде нові сили, щоб протистояти нам. Певна річ, у реальному світі все інакше, Англія знайде можливість боротьби з нами, покладаючи надії на Росію та Америку, і це буде відзначено знахідкою меча. Дві нитки подій мусили зійтися в точку розв’язки. Якою буде ця розв’язка? Мова йшла про підкорення цілої країни з древніми традиціями, а розвинутою індустрією, другої в Європі після Германії, якщо не враховувати російського велетня.

Тепер ви зрозумієте важливість цих дивних видінь, котрі переслідували мене і які й зараз з’являються, аби нагадати про результат. Я бачу цього чоловіка. Впевненою ходою він з кожним днем наближається до заповітної мети. Що ж буде, коли він доторкнеться до меча? Що буде, коли прокинеться легендарний Артур, ім’я котрого тисячу років тому гриміло по всьому світу — від Ірландії до Росії?

Роки 494–507

Тіснинами та гірськими стежками вів Мерлін юного короля, доки перед ними не розступилися скелі. Артур побачив озеро. Довкола нього зводилися пустельні пагорби, за ними тіснилися гори, синя гладінь озера віддзеркалювала небо й вечірню зорю. В одному місці поміж кам’янистими островами погляду відкривався краєчок зеленої рівнини.

— Це Озеро Підводного Палацу, — сказав Мерлін, — а за отим пагорбом ви бачите Камланську долину, де відбудеться остання ваша битва. За долиною розкинувся Авалон, земля настільки загадкова, наскільки й неприступна. Опустіться тепер донизу й поговоріть із німфою, хазяйкою озера, а я почекаю на вас.

Зіскочивши з коня, Артур опустився крутим схилом до самого берега, поглянув навсібіч і посеред води нараз помітив вдалечині руку, затягнуту венеціанською парчею. Ця прекрасна жіноча рука легко й граційно тримала чудесний меч з золотою рукояттю, прикрашений коштовним камінням.

А потім ще одне захоплююче видовище: Артур побачив прекрасну даму в шовковій сукні з золотим пояском, вона спокійно ішла по воді до юного корля.

— Я хазяйка цього озера й підводного палацу, — мовила жінка. — Екскалібур ваш. Довго я охороняла цей меч.

Артур схилив голову.

— Зайдіть в човен, — сказала хазяйка палацу.

І Артур побачив раптом човен і зайшов у нього. Жінка залишилася на березі, а човен поплив, ніби його тягнули за невидимий канат, і Артур незабаром опинився біля тої руки, що тримала меч. Нахилившись, він узяв меч і піхви. Рука тихо зникла, сховалася під синім дзеркалом води.

І коли Артур на човні повернувся до берега, хазяйки палацу вже не було. Він прив’язав човен до дерева і піднявся туди, де на нього чекали Мерлін та вірний кінь.

* * *

Артур приборкав Ріона Північноуельського та інших бунтівливих королів, наступними роками в шести великих битвах розгромив саксів. І саксонські човни подалися з Британії й Шотландії до берегів Данії, а ті сакси, що лишилися в королівстві, клялися, що будуть вірними підданими.

Так на Британію прийшов мир, хоча немало ще переховувалось в лісах розбійників, лихих людей і злих чарівників.

Король Артур заснував свою столицю в Камелоті, що пізніше назвали Вінчестером.

Одного разу, об’їжджаючи королівство, заїхав він до свого товариша Лодегранса. І закохався Артур з першого погляду в дочку Лодегранса Гвіневеру. У себе в Камелоті він не їв і не спав — все думав про неї.

В країні панував мир, можна було думати і про одруження.

— Гвіневера справді одна з найпрекрасніших дівчат, — сказав йому Мерлін. — Однак, якщо зможете, полюбіть іншу. Із-за її краси прийде кінець Логрії. Доблесний рицар вашого двору полюбить її. Ганьба впаде на голову королеви. Почнеться нова війна. А потім торжествуватиме зрадник.

— Я не зможу любити нікого, окрім Гвіневери, — сухо сказав Артур.

Рік 1939-й. Шліттер — Берендтові

Згідно з записами 1113 року монахи, котрі відвідали Уельс та Корнуолл, почули розповіді про короля Артура. Вразила їх віра в те, що король,