Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

повідомив він, дивлячись крізь ґрати. — Хоч ти і врятував життя людині, Томмі, але мусиш дечого навчитися…

— Та знаю я. Порядок!

Ньют усміхнувся.

— Ти, шлапак, непоганий, але незалежно від того, друзі ми чи ні, повинен чітко дотримувати правил. Тільки вони і допомогли нам, бідолахам, вижити. Поміркуй, поки сидітимеш тут і витріщатимешся на чортові стіни.

Минула перша година, і нудьга прокрадалася до Томаса, як щури під двері. До кінця другої години йому хотілося битися головою об стіну. Ще за кілька годин він дійшов висновку, що волів би повечеряти в товаристві Галлі та гріверів, ніж стирчати в цій клятій Буцегарні. Він спробував виловити з надр свідомості якісь спогади, та щойно спливало щось невиразне, як враз розсіювалося.

На щастя, опівдні прийшов Чак. Він приніс обід і трохи розвіяв нудьгу.

Просунувши у віконце кілька шматків курятини і склянку води, він — у своєму репертуарі — заходився розважати Томаса нескінченними розмовами.

— Життя повертається до нормального, — оголосив він. — Бігуни в Лабіринті, решта займаються повсякденними справами. Так, може, ми й виживемо. Правда, Галлі не з’явився. Якщо бігуни знайдуть його труп, Ньют наказав їм негайно повертатися. До речі, Альбі вже став на ноги і гасає Глейдом. Ньют страшенно радий, що тепер йому більше не доведеться виконувати роль великого боса.

На згадку про Альбі Томас застиг зі шматком курятини в руці. Він уявив, як усього добу тому той бився в конвульсіях і душив себе. Потім хлопцеві спало на думку, що ніхто досі не знає, щó сказав йому Альбі після того, як Ньют вийшов з кімнати, — просто перед спробою самогубства. Втім, тепер, коли Альбі не прикутий до ліжка, ніщо не завадить ватажкові глейдерів передати решті розмову з Томасом.

Чак і далі собі теревенив, зненацька спрямувавши розмову в геть несподіване русло.

— Слухай, я тут трохи заплутався… Знаєш, мені сумно, я сумую за домівкою, але при цьому зовсім не пам’ятаю місця, в яке мрію повернутися. Це так дивно, якщо розумієш, про що я… Але я знаю напевно, що не хочу жити тут. Хочу повернутися назад, до родини. Хай якою вона була і хай звідки мене викрали. Я хочу все згадати.

Томас сторопів. Він досі не чув від Чака таких серйозних і щирих слів.

— Я чудово тебе розумію, — пробурмотів він. Невисокий зріст Чака не дозволяв Томасу бачити хлопчикових очей, але, почувши наступну фразу, він зрозумів, що їх наповнював біль і, можливо, сльози.

— Спочатку я часто плакав. Щоночі.

При цих словах думки про Альбі зовсім вивітрилися у Томаса з голови.

— Правда?

— Як немовля, яке ще під себе ходить. Припинив тільки незадовго до твоєї появи. А потім, напевно, просто звик. Глейд зробився новою домівкою, хоч не минає й дня, щоб ми не мріяли вирватися звідси.

— А я тільки раз заплакав відтоді, як прибув сюди, та й то мене мало живцем не з’їли. Напевно, я геть бездушний гнилоголовий.

Можливо, Томас ніколи б не зізнався, що плакав, якби Чак йому не відкрився.

— Ти тоді плакав? — долетів до нього голос Чака.

— Так. Коли останній грівер полетів зі Стрімчака, я сповз на землю і розревівся так, що в мене аж у горлі та грудях заболіло… — (Та ніч була ще занадто свіжа в пам’яті Томаса). — Тоді на мене неначе все одразу звалилося. І знаєш, потім стало легше. Тож не варто соромитися сліз. Ніколи.

— А потім і правда стало якось легше на душі. Дивно все влаштовано…

Кілька хвилин вони мовчали. Томас сподівався, що Чак не піде геть.

— Агов, Томасе, — гукнув його Чак.

— Я тут.

— Як ти вважаєш, чи є в мене батьки? Справжні батьки.

Томас засміявся, та радше для того, щоб притлумити раптовий напад туги, який викликало питання хлопчика.

— Певно, що є, шлапак! Чи мені на прикладі птахів і бджіл пояснювати тобі, звідки беруться діти?

У Томас краялося серце: йому пригадалася, як його просвіщали на цю тему, але він забув того, хто це робив.

— Я трохи не про те, — майже прошепотів Чак слабким голосом. Відчувалося, що хлопчик геть розклеївся. — Більшість із тих, хто пережив Переміну, згадують страшні речі, про які потім не хочуть розповідати. Тому я починаю сумніватися, що вдома на мене чекає щось добре. От я і запитав, чи можливо таке, що там, у великому світі, мої мама з татом досі живі й сумують за мною? Чи навіть плачуть ночами…

Питання остаточно причавило Томаса, й очі наповнилися слізьми. Відтоді як він опинився тут, все життя пішло шкереберть, тому хлопець якось не сприймав глейдерів як звичайних людей, у яких є сім’ї і безутішні близькі. Хай як дивно, з цієї точки зору Томас не дивився і на себе самого. Він думав лише про те, хто його полонив, з якою метою запроторив до Лабіринту і як звідси втекти.

Вперше Томас відчув до Чака щось таке, що довело його до такої невимовної люті, аж закортіло когось убити. Адже хлопчик повинен вчитися в школі, жити в будинку, гратися з сусідськими дітьми. Чак заслуговував на кращу долю. Він мав право щовечора повертатися додому до батьків, які його люблять і піклуються про нього, — до мами, яка змушувала б його щовечора приймати душ, до тата, який допомагав би виконувати домашні завдання.

Томас зненавидів людей, що відірвали нещасну невинну дитину від родини. Він зненавидів їх з такою силою, на яку, здавалося, не здатна людина. Хлопець бажав їм не просто смерті, а смерті страшної і болісної. Йому страшенно хотілося, щоб Чак знову став щасливий.

Але їх усіх позбавили щастя. І їх усіх позбавили любові.

— Послухай мене, Чаку, — Томас зробив паузу, намагаючись заспокоїтися і тремтячим голосом не видати емоцій, що вирували в ньому. — Я впевнений, що в тебе є батьки. Я це знаю. Звучить жахливо, але ручаюся,