Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

що мама сидить у твоїй кімнаті, стискає подушку і дивиться у вікно на світ, який тебе у неї забрав. І я певен, що вона плаче. Ридає ридма, по-справжньому — промокаючи хусткою опухлі від сліз очі.

Чак не відповів, але до Томасового слуху долинуло тихе схлипування.

— Не здавайся, Чаку. Ми розгадаємо загадку і вшиємося звідси. Тепер я бігун, і, життям присягаюсь, поверну тебе додому. І твоя мама більше не плакатиме.

Томас щиро в це вірив. Слова горіли в його серці.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — відгукнувся Чак тремтячим голосом. І, показавши через ґрати обидва великі пальці, він пішов.

Палаючи ненавистю і сповнений рішучості дотримати обіцянку, Томас підвівся й почав міряти кроками маленьку камеру.

— Присягаюся, Чаку, — прошепотів він, ні до кого не звертаючись. — Присягаюся, що поверну тебе додому.

Розділ 31

Невдовзі після того, як прокотився гуркіт каміння, що свідчив про зачинення Брами на ніч, прийшов Альбі, щоб випустити Томаса на свободу, і це його страшенно здивувало. Заскреготів ключ у замку, і двері до камери розчахнулися.

— Ну як ти, шлапак, не вмер? — запитав Альбі. Томас дивився на нього з роззявленим ротом — ватажок глейдерів разюче відрізнявся від тієї людини, яку він тільки-но вчора бачив. Шкіра знову набула здорової барви, а від криваво-червоної сітки капілярів у очах і сліду не лишилося. Складалося враження, що за двадцять чотири години Альбі набрав п’ятнадцять фунтів ваги.

Альбі помітив, як Томас на нього вирячився.

— От гниляк, хлопче, ти чого так витріщився?

Наче в трансі, Томас лише злегка хитнув головою, намагаючись угадати, чи пам’ятає Альбі що-небудь з учорашньої розмови і чи розповів про неї іншим глейдерам.

— Що?.. Нічого. Просто неймовірно, що ти зміг так швидко одужати. Як почуваєшся?

Альбі відвів убік руку і напружив біцепс.

— Ніколи ще не почувався ліпше. Виходь.

Томас вийшов з камери, намагаючись не нишпорити очима навсібіч, аби не видати занепокоєння.

Альбі зачинив двері Буцегарні, замкнув засув на замок і обернувся до Томаса.

— По правді кажучи, це все брехня. Почуваюся гірше за шматок дристу, двічі загиджений грівером.

— Вчора саме такий у тебе й був вигляд.

Альбі хмуро подивився на нього, але Томас не зрозумів, прикидається той чи ні, тому поквапився пояснити:

— Але сьогодні вигляд у тебе чудовий. Серйозно кажу.

Альбі сховав ключі до кишені та притулився до дверей.

— Шкода, не вдалося нам вчора поговорити довше…

Серце у Томаса підстрибнуло. Тепер він міг чого завгодно очікувати від Альбі.

— Гм… Ну так…

— Я бачив те, що бачив, зелений. Правда, тепер все трохи розпливлося, та однак я ніколи цього не забуду. Спробував розповісти, але щось почало мене душити. А тепер, якщо картинки спливають перед очима, то вмить зникають, наче хтось не хоче, щоб я все згадав.

Перед Томасовими очима постала вчорашня жахлива сцена: Альбі борсається на ліжку і намагається сам себе задушити. Якби він того не побачив на власні очі, то в житті б не повірив.

— А зі мною що? Ти казав, що бачив мене. Чим я займався в минулому? — запитав він, попри страх почути відповідь.

Альбі задумливо задивився кудись удалечінь, помовчав, потім відповів:

— Ти був з Творцями. Допомагав їм. Але це не найстрашніше з того, що я згадав.

Томасу немов вгатили кулаком під дихало. «Допомагав їм?» Він хотів був уточнити, як саме допомагав, але слова застрягли в горлі.

Тим часом Альбі вів далі:

— Сподіваюся, Переміна не повертає справжніх спогадів, а підсовує липові. Дехто підозрює, що так воно і є. Хочеться вірити, що вони мають рацію. Якщо світ реально такий, яким я його побачив… — він не договорив. Запанувала гнітюча тиша.

Томас був збентежений, але вирішив продовжувати.

— Може, розкажеш докладніше, що ти про мене бачив?

Альбі похитав головою.

— Нізащо, шлапак. Бракувало мені ще раз спробувати себе придушити. Підозрюю, вони щось вводять людям у мозок, щоб керувати ними. Зуміли ж вони стерти нам пам’ять.

— Гм… Якщо я ворог, можливо, варто залишити мене під арештом? — напівжартома, напівсерйозно сказав Томас.

— Зелений, ти не ворог. Можливо, ти гнилоголовий баклан, та аж ніяк не ворог, — на зазвичай суворому обличчі Альбі майнула подоба посмішки. — Як на мене, те, що ти зробив — ризикуючи власною дупою, врятував мене і Мінхо, — аж ніяк не ворожий вчинок. Ні, щось тут не так. Є якась загадка в Переміні й протигріверній сироватці. Сподіваюся, все це затіяли винятково заради нашого блага.

Томас так зрадів тому, що Альбі не вважає його ворогом, аж не збагнув і половини сказаного.

— А все-таки — що ти згадав? Невже все так кепсько?

— Дещо згадав з дитинства: яким був, де мешкав і все таке. І знаєш, якби зараз до мене зійшов сам Бог і повідомив, що мене відсилають додому… — Альбі опустив очі та знову похитав головою. — Якщо все, що я бачив, — реальність, зелений, присягаюсь, я б на власне бажання подався б до гріверів, тільки б не повертатися назад.

Його слова про те, що справи кепські, лише розпалили Томасову цікавість. Закортіло дізнатися більше подробиць, вмовити Альбі бодай щось описати. Втім, Томас розумів, що ватажок глейдерів не забув, як душив сам себе, тому не так-то й легко буде розговорити його.

— Хтозна, Альбі. Можливо, спогади і правда фальшиві, а сироватка — просто наркотик, що викликає галюцинації.

Альбі з хвилину про щось міркував.

— Наркотики… Галюцинації… — він похитав головою. — Сумніваюся.

— Та однак ми мусимо вибратися звідси, — спробував Томас востаннє вмовити його.

— Красно дякую тобі, зелений, — саркастично відповів