Олег Євгенович Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

Проте Фейлан не мав вибору. Накази з Ан Нувіну не обговорюють, їх сліпо й безумовно виконують. Він наклав на Лаврайна плетиво, яке зміцнило його сон, потім повернувся до дверей і вдарив крізь них чарами зупинки серця. Обоє вартових по той бік із важким гупанням попадали. На нижніх поверхах цього не могли почути, оскільки Фейлан завбачливо поєднав смертельні чари з глушильними. Потім підійшов до дверей, знову вдався до маґії, щоб прибрати зовнішній засув, і схилився над тілами двох мертвих ґвардійців. Тепер належало обставити все так, ніби їх убили звичайним чином.

Одного з вартових Фейлан переніс до кімнати, пошукав поглядом якийсь важкий предмет, та зрештою відірвав від простирадла смугу тканини, обернув її довкола шиї мерця і щосили стягнув.

— Лаврайн тебе задушив, вояче, — пробурмотів собі під носа. — Ти серед ночі почув якісь підозрілі звуки, необачно ввійшов сюди — а він уже чигав на тебе із саморобним зашморгом. А потім заволодів твоїм пістолем. — З цими словами Фейлан видобув з кобури ґвардійця зброю. — Гм… Цікаво, що б зробив на моєму місці Ярлах?

Можна було не сумніватися, старий маґістр улаштував би цілу виставу. Спустився б до самого низу, вбиваючи всіх на своєму шляху, після чого інсценував би проникнення до Вежі Елдиґар ґрупи Лаврайнових прибічників, що буцімто й звільнили свого принца. Проте Фейлан волів обходитися мінімальними жертвами, тому обрав сценарій, за яким Лаврайн утік самотужки, через недбалість охорони. Він одягнув і взув непритомного юнака, всадовив його на ліжку й огорнув плетивом, що мало захистити від впливу темної енерґії. Тоді знову підійшов до дверей, прибрав глушильні чари і вистрілив з пістоля у груди другому мертвому ґвардійцю.

З нижніх поверхів долинули стривожені вигуки, а невдовзі почулося тупотіння ніг. Наостанок Фейлан загасив масляний світильник у коридорі, скинув труп двічі вбитого вартового на сходи, потім без зайвого поспіху повернувся в кімнату і разом з Лаврайном поринув у Тиндаяр.

Іти довелося недовго, а непритомний стан принца нітрохи не заважав — Фейлан без значних зусиль утримував його в повітрі чарами і просто тягнув за собою. А через якісь дві сотні кроків вийшов на поверхню, до невеличкої хатини, що самотньо стояла посеред зимового лісу. Її господар, старезний селянин, знайшов свій останній спочинок у кучугурі снігу за хатиною, куди Фейлан ще на початку ночі викинув його мертве тіло, щоб звільнити помешкання для Лаврайна. Він майже навмання обрав цю відлюдну оселю в лісовій глушині неподалік від Бланаха і був задоволений, що знов-таки обійшовся мінімальними жертвами. Так чи інакше, а дідуган уже був однією ногою в могилі, і Фейлан, за великим рахунком, зробив йому послугу, подарувавши легку смерть уві сні. Він навіть не вважав це вбивством — з його боку це був акт милосердя…

Поклавши Лаврайна на прілий сінник, що правив старому за ліжко, Фейлан передовсім зігрів темною енерґією приміщення, запалив кіптяву сальну свічку, після чого сів на лаву під вікном і наслав на принца чари пробудження. Юнак заворушився, щось нерозбірливо пробурмотів навздогін своєму сну і врешті розплющив очі. Обвів поглядом крихітну кімнатку — ще меншу, ніж його попередня, й геть убогу, — і зупинився на Фейлані. За мить він рвучко підхопився, але не врахував, що сінник набагато нижчий, ніж ліжко, в якому заснув увечері, тому спіткнувся й мало не впав на всипану соломою земляну підлогу.

— Що це таке?.. Хто ви?.. Де я?..

— Усе гаразд, принце, не панікуйте, — заспокійливо мовив Фейлан. — Вам нічого не загрожує, ви на свободі. Я звільнив вас із в’язниці й перевіз у безпечне місце.

Лаврайн протер очі, ніби не йняв їм віри, і знову роззирнувся. Відтак кинувся до дверей, розчахнув їх, впустивши до хатини хмару морозного повітря, а сам вибіг надвір. Фейлан не став за ним гнатися, лише зачинив двері й наслав довкола ще трохи темної енерґії для розігріву кімнати.

Не минуло й хвилини, як Лаврайн повернувся, ловлячи дрижаки від холоду, і гучно затупав ногами, струшуючи з них сніг.

— Це не Ханґован… Ми десь у лісі…

Фейлан ствердно кивнув:

— Все правильно. Ми досить далеченько від вашої столиці.

— Від вашої? — перепитав юнак, і в його очах промайнуло розуміння. — Ви не лахлінець. У вас дивна вимова. Навіть не абрадська, а… не знаю, яка.

— Саме абрадська, мій принце. Але не кередіґонська, не північно-східна. Майже все своє життя я провів на заході Івронаху, в Кованхарі.

На ці слова Лаврайн розтулив рота у беззвучному скрику, а на його обличчі застиг нажаханий вираз. Безперечно, він знав про Кованхар. Ще б пак йому не знати — лахлінська Свята Віра відводить для Кованхара з Тір Мінеганом особливе місце в картині світу, проголошуючи їх двома зосередженнями найлихішого на землі Зла.

— То ви…

— Так, я чаклун. Цілком до ваших послуг. І про послуги, самі бачите, я кажу не для красного слівця. Моїми стараннями ви здобули свободу і тепер можете продовжувати свою боротьбу проти короля.

Нараз Лаврайнові очі підозріливо звузилися.

— Це все брехня! — оголосив він. — Ви ніякий не чаклун. І не абрадець, просто нівечите слова, щоб здаватися чужинцем. Насправді ви провокатор! Мені підсипали сонного зілля в їжу, вивезли за місто, а вас підіслали з цією дурною казочкою, щоб я погодився на допомогу чаклуна і дав Імарові привід стратити мене. Але я не дурний і не стану сам класти голову на плаху. Я зовсім не дурний!

— Так, принце, ви не дурний, — погодився Фейлан. — Проте на диво простодушний для змовника й інтриґана. Коли вже у вас виник такий здогад, то варто було б прикинутися, що вірите мені, й рішуче відмовитися від моєї допомоги. Стояти на тому, що ніколи не зрадите ваші дурні лахлінські ідеали, що радше помрете, ніж погубите свою душу, уклавши угоду з чаклуном… І це могло б спрацювати, якби не одна дрібниця. Я не провокатор і не