Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

заперечували. «Щоб запобігти розправі над міськими урядниками, архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський 6 березня (1625 р.) в листі до запорожців спростовував інформацію щодо переходу в унію цих урядників і вимагав негайного їх звільнення. Крім того, архімандрит повідомляв про те, що Ф.Ходика на той час уже залишив війтівський уряд і збирався прийняти чернецтво у Межигірському монастирі. Й.Борецький, зі свого боку, 7 березня 1625 р. разом із духовенством київської митрополії звернувся до козацьких посланців та всього Війська Запорозького з проханням не допустити пролиття крові невинних православних братів, зазначивши, що він не писав до них жодних листів зі скаргами на війта та інших урядників магістрату і не причетний до звинувачень їх у намірах перейти в унію, а також згадав про те, що війт, «яко благочестивий син східної церкви, великим коштом за допомогою панів бурмистрів якоби знову збудовал» муровану церкву Успіння Богородиці Пирогощі». (Н.Білоус, цитована книга.)

Але вже було запізно, хоча, може, листи допомогли врятувати інших затриманих урядників, крім Ходики і міського писаря Михайла Панчерка. Прихопивши їх обох, козаки вирушили на Запоріжжя, а по дорозі, поблизу Трипілля, стратили Ходику.

Залишилося начебто другорядне питання про характер загибелі колишнього війта. Бо в літературі про це пишеться по-різному: хто вважає, що Ходику втопили, хто — що стяли голову. В обох випадках це може бути впливом реляцій з інших трагічних випадків: утопили (чи, як образно тоді висловилися, «посадили під лід води пити») Грековича, а голову відрубали Юзефовичу. Якщо можна послатися на лист київських райців до воєводи Т.Замойського, написаний по гарячих слідах, 1 червня 1625 року, то там сказано таке:

«... wyprowadziwszy go z miasta do Trypola w szesciu milach sciąc kazali y scięto go niewinnie».

Себто, радше відрубали голову, ніж утопили, хоча, звісно, автори того листа могли висловлюватися узагальнено, та й навряд чи були свідками страти.

Що було далі

Життя міста не припиняють ні пожежа, ні епідемія, що вже казати про трагічну загибель міського очільника? Покійного Федора Ходику на посту київського війта замінив Артем Конашкович, наступним був уже нам знайомий Созон Балика, тоді ще дехто, а з 1633 року — син Федора, Йосиф Ходика. Війтував він досить довго, аж до своєї смерті 1641 року. Тоді ще був Самійло Мефедович, а за ним — Андрій Ходика, брат Йосифа. Як виявилося, останній київський війт доби Речі Посполитої.

А виглядало так, що все потроху заспокоюється. особливих релігійних суперечок у місті вже не було, київський митрополит Петро Могила вмів знаходити спільну мову і з урядом, і з паствою. Короля Сиґізмунда, «фанатичного католика», змінив його син, віротерпимий Владислав. Навіть протистояння чільних київських родин пригасало: Андрій Ходика одружився з Баличанкою, можливо, донькою одного із братів-войтовичів.

Однак у 1648 році, зі спалахом Хмельниччини, історія знову розвела давніх супротивників по різні боки барикад. Більшість киян одразу ж перейшла на бік козаків. У верхівці міста цей процент був нижчим, а все ж істотним. Як запевняє Н.Білоус, «аналіз списків «Реєстру Війська Запорізького» 1649 року свідчить про покозачення ледве не половини всіх родин, що належали до тогочасної правлячої міської еліти. У «Реєстрі» зафіксовані імена й прізвища нащадків радців та їхніх родичів…» — а на першому місці Павло і Герасим Балики.

Натомість Андрій Ходика рішуче виступив на боці проурядової, «пропольської» партії, на початку повстання пацифікуючи двори та господарства неблагонадійних киян, заодно не жалуючи своїх сусідів, себто супротивників, хоч би вони були переконаними лоялістами, змушеними через це покинути Київ. Певні шляхтичі Михайло і Габріель Тиші-Биківські скаржилися на війта Ходику, який «скористався їхньою відсутністю та загальним безладом у Києві й ущент спустошив їхній двір» (Н.Білоус): поруйнував і позносив будівлі, а навіть звелів вирубати сад.

«Тим часом події відбувалися надзвичайно швидко і невдовзі стало очевидним, що цього разу козацький рух здобуде перемогу: київське населення усе сильніше заявляло про своє співчуття і козаки наблизились до міста. Становище війта і його партії дуже ускладнилось. Як пізніше скаржився Андрій Ходика, деякі члени магістрату вступили у змову проти війта, вирішивши не лише позбавити його уряду, а й відібрати маєток і саме життя. Довгий час війт був змушений переховуватись і, врешті, на початку 1649 року він підписав зречення з посади та письмово визнав незаконними усі свої дії впродовж чотирьохлітнього урядування містом». (В.Антонович).

Що ж, схоже, що за чверть століття кияни значно уцивілізувалися і навчилися усувати війтів, не вдаючись до драстичних методів!

У липні 1651 року, після поразки козаків під Берестечком, до Києва увійшли війська Януша Радзивілла. Чи то намагаючись врятувати місто від спустошення, чи то у тривозі за власне життя, «…війт з писарем клали князеві під ноги корогви і ключі городові віддали, і зложили наново присягу». (М.С.Грушевський, «Історія України-Руси», т.9). Але цей сервілізм Києва не врятував: спершу раздивілівські війська розграбували місто, потім спалахнула така страшна пожежа, що, як писав один із її свідків, очевидцям «привиджувалося пекло, або Содома й Гомора».

Коли литовські війська у вересні того ж 1651 року покинули Київ, пішов із ними також Андрій Ходика. Розумів, мабуть, що всі мости зірвані і повороту назад не буде. Невідомо, з яким почуттям прощався він із містом, де народився і прожив усе життя, де жило кілька поколінь його роду. Невідома також його дальша доля, але більше Ходики в Києві не з’являлися.

Натомість Балики ще на початку XVIII століття в Києві були. «В одному з виписів із київських міських книг за 16 липня 1708 року зазначається, що «вдова, преждє бывшая житєлка Пєчєрска, а тепер в Києвє мешкаюча» Катерина Баличанка продала свою нерухомість поблизу Воскресенської церкви» (Н.Білоус). Можливо, ця Катерина, вдова Якова, була останньою з роду Балик, які жили в Києві.

Майже до середини XVIII століття дотягнули Аксаки — останній представник роду по чоловічій лінії помер 1749 року. Себто, йдеться про покатоличених, «ополячених» Аксаків — Ян Мартинович начебто перемінив віросповідування на смертному ложі, його сини вчинили це ще раніше. Були й інші Аксаки — про російських Аксакових, що мали з нашими Аксаками спільного предка і спільний герб, вже йшлося. І це ще не все: у тому ж «Реєстрі Війська Запорізького» за 1649 рік значаться аж двоє Аксаків. За припущенням Н.Яковенко («Аксаки, правнуки Тамерлана»), це могли бути потомки тих племінників Мартина Аксака, у яких він колись відібрав батьківську спадщину.

А найцікавішу кар’єру зробили Половці-Рожиновські. Певний Семен Юрійович, вже не Половець-Рожиновський, а просто Половець, син басанського самозванця, рішуче перейшов