Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— А як же небезпека зустріти самих себе? — не витримав Оскар.— Хочу нагадати, як ти казав, що, зіштовхнувшись із самим собою, ми можемо запустити ланцюжок подій, що змінить хід часу.

Шарлотта здивовано підняла брову:

— Ти запам’ятав? Я здивована!

Оскар знизав плечима, і дівчина посміхнулася. Він такий милий, коли соромиться.

— Хвилиночку! — зупинив його дослідник.— Хто сказав, що йдеться про нас? Досі я говорив тільки про те, що вирушу в минуле сам-один.

— Забудь,— заперечив Оскар.— Ми з Шарлоттою їдемо з тобою, і це не обговорюється.

— Хіба? — глузливо поцікавився Гумбольдт.

— Природно,— підтвердила Шарлотта.— Ми тобі потрібні. Шестеро очей побачать більше, ніж двоє. А в компанії двох запальних чоловіків жінка буде дуже доречною. А краще дві, тому що Вілма вирушає з нами.

Гумбольдт посміхнувся.

— Я сподівався, що ви поїдете зі мною. Але не хотів тиснути, тому нічого не говорив.

— Але ми хочемо з тобою! — вигукнула Шарлотта.

— Правда,— погодився Оскар.— І тепер, коли ми все з’ясували, можна перейти до технічних деталей. Я ще не зовсім зрозумів, як нам удасться запобігти вбивству імператора.

— Поясню. Ідіть сюди,— Гумбольдт знову обернувся до дошки.

Можливо, їй тільки здалося, але Шарлотта помітила, що до дядька повернулася колишня енергія. З посмішкою вона підсунула стілець ближче до дошки.

У лісі, 22 червня 1895…

К оли надвечір утомлений Оскар прийшов у майстерню, підготовка йшла на повний хід. Гумбольдт розпорядився, щоб машину часу вроздріб винесли з хатини й установили трохи далі в лісі, серед беріз. Вони планували вирушити на чотири тижні в минуле. Тоді машина часу вже існувала. Вони б матеріалізувалися в приміщенні, де вже був один такий апарат. Згідно з Гумбольдтом, два однакові предмети не могли розташовуватися в той самий час у тому самому місці. Інакше це серйозним чином порушило б хід часу. Із цієї причини дослідник вибрав місце, що, з одного боку, було поблизу, а з іншого боку, досить далеко, щоб уникнути ризику. Оскар разом з усіма іншими розібрали передню частину клуні й спорудили щось на кшталт доріжки з дощок, якими можна було пересунути машину часу.

Щось лиховісне витало в повітрі. Оскар відчував невидиму небезпеку, але сказати, у чому саме вона полягала, не міг.

Була вже майже дев’ята, коли вони за допомогою роликів і канатів установили машину на потрібному місці й закріпили якорем. Після утомлено попадали на землю. Вони просиділи досить довго, аж раптом Гумбольдт несподівано обернувся. Схоже, він щось почув і вдивлявся в напрямку будинку. Почув і Оскар. Шум, якого бути не повинно.

— Що це? Схоже на туристів.

— Туристи? — Гумбольдт похитав головою.— Дев’ята година, звичайний робочий день. У такий час туристів не буває.

Гумбольдт уважно прислухався. Тепер і інші почули.

— Здається, коні,— помітив Берт.— Ваговози, і багато.

— Дивіться! — указала Лєна у бік узлісся.— Це Віллі?

— Скаче як заєць,— прокоментувала Шарлотта.— Начебто сам чорт за ним женеться.

— А що в нього в руці? — запитав Мицик.— Ціпок? Гумбольдт вийняв із кишені пальто підзорну трубу й приклав до ока.

— У нього моя гвинтівка! Хіба я не заборонив чіпати мою зброю? Звідки він взагалі узявся? Я думав, що він іще в жандармів.

Більше нічого сказати він не встиг, тому що цієї миті пролунав постріл. Ще один. І ще один.

Серед дерев заметалася луна.

Із-під ніг Віллі бризнуло листя й земля, а він пригнувся й кинувся до друзів.

— У нього стріляють! — закричала Лєна.— Дивіться, позаду. У лісі повно людей!

— Бачу, бачу,— не відривав очей від труби Гумбольдт.— Схоже, нам настав час поквапитися. Героне, готуй усе для старту!

— Чому? — запитав Оскар.— Що за люди?

— Солдати,— опустив дослідник підзорну трубу.— Щонайменше, чоловік двадцять.

Оскар дивився, як його друг петляє, немов кролик, намагаючись ухилитися від пострілів. Кулі свистіли все ближче й ближче. Ніколи б він не сказав, що Віллі може так швидко бігати.

— Давай! — підбадьорив він хлопчика.— Ти вже майже добіг! Залишилося всього кілька метрів.

Віллі подолав цю відстань і звалився поруч із ним у листя, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в іншій сумку.

— Вони… з’явилися… як із нізвідки…— задихаючись, сказав він.— Просто… почали… стріляти.

— Що трапилося? — Гумбольдт забрав у Віллі гвинтівку й перевірив патрони. Тупіт копит став голоснішим.

— Мене… відпустили сьогодні вранці,— прохекав Віллі.— Я пішов сюди. Іншого дому в мене немає. Хотів попросити вибачення. З моєї вини Еліза… Мені дуже шкода… Я побачив, як вони наближаються. Побіг… до будинку… схопив рушницю. Думав… ви, напевно, в майстерні. Ось…— він розкрив сумку й висипав уміст на землю. Крім гвинтівки, він прихопив іще два пістолети й купу патронів. Правда, різного калібру, але можна було вибрати підходящі.

— Молодець,— поплескав його по спині Гумбольдт.— Дуже добре.

Оскар помітив, як на обличчі хлопчика промайнула слабка посмішка.

Дослідник забрав зброю й велів усім сховатися за деревами. Зробив попереджувальний постріл у бік солдатів. Ті відразу ж спішилися, упали на землю й відкрили зустрічний вогонь. У повітрі засвистіли кулі. Вони впивалися в дерева, збивали листя і з легким дзенькотом відскакували від металевої рамки машини часу. На голову Оскара посипалися друзки, листя й кора. Час від часу чулося скиглення куль, що відскакували рикошетом. Немов розверзлися ворота пекла.

Це тривало досить довго, потім пролунав голос:

— Відставити! Припинити вогонь!