Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Не Квашні, а Кваші. Знаєш, я б уже з самого ранку хотіла. Мені, чомусь чим далі, тим тривожніше, що передумає він чи перекупить хто… Але це ж треба робити так само вдвох з Радзивілкою, щоб не викликати підозри. А Леська в суботу любить поспати.

— По-моєму, ви з нею дуже схожі! — пожартував Сашко.

— Та не без того… Отже, зранку не вийде…

— Словом, так: повернетесь від нього — маякнеш мені на мобільний. Нам же ще до Калинина йти.

— Маякну, звісно.

— Що ж, пора мені, мабуть… — невпевнено підвівся з крісла.

— Зараз я запакую портрета…

І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб! Хрусь-хрусь-хрусь…

— Чуєш? — прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. — Останнім часом так часто… Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?

Сашко уважно прислухався:

— Кажеш, часто?

— Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню…

— Кажеш, вечорами? — замислено насупився Фадійчук.

— Ну, коли всі збираються… Що? Ти щось підозрюєш?

— З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.

— Господи, скажи, не муч!

— Спокійно, Софійко, спокійно! — він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. — Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!

— А що? Що треба?

— Завтра побачиш! — лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало… Наче… Наче поцілував!.. — А зараз… Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!

Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь… Дорослий… І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а — он як витягнувся, підріс! Наче… Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!

Надто ж якщо цей ранок суботній…

Операція «Купівля блокнота» пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар — у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Вишнополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:

— А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! — простягла дідові листівки.

— Га? — сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.

— Де взяла? — господар явно зацікавився.

— Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами…

Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.

— І є ще вони у вас, ті речі? — на радощах за свою глухоту забув.

— Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться… Але викидати шкода!

— То продайте!

— Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?

— Мені продай! — горіли дідові очі.

— Вам? Але ж у вас навіть на хліб…

— Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше…

Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше — то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.

— А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? — засумнівалась товаришка.

— Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!

Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністарцію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.

Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.

— …Запасти на дно? — Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. — Як засвітились? Хто