Андрій Левицький - Сонячна магія

Він стояв на якорі в бухті. По інший бік бухти виднівся ще один корабель, менший, і з однією щоглою. Цей другий корабель не знати нащо пофарбували в буро-зелене. Біля фрегата маячили постаті матросів, широким трапом на берег скочувалися вози та фургон.

Кукса трохи поміркувала й вирішила, що спочатку треба з’ясувати, що до чого. Вона почала загрібати однією рукою, щоб коло пливло навскіс: мусила вийти на берег осторонь від бухти, там, де її не могли помітити.

Розділ 2

Мармадук потер руки.

— Я вирішив змінити тактику, — задоволено повідомив старий. — Ловитиму на вас, як на живця. Якщо правда те, що я чув про аксів, ця потвора обов’язково прийде вас рятувати.

Чаклун вийшов. Бобрик лежав під стіною скособоченого дерев’яного будинку на березі. Фрегат став на якір у невеликій бухточці, поряд зі стародавнім кораблем, який, мабуть, простояв на цьому місці не знати скільки років, тому що цілком обріс мохом. Напевне, команда лишила його, щоб вирушити вглиб острова, але назад чомусь не повернулася.

Будинок — напівзруйнований, але досить просторий розділявся навпіл високою перетинкою, і ліліпути зараз були на іншій половині.

А страус знов кудись подівся. Спершу сніговим людям вдалося взяти його в полон, але вже на березі Бой зненацька відчув прилив сил, разкидав цибатими ногами трьох сніжняків, що вели його за повід, і з переможним курликанням помчав до лісу.

Бобрик завовтузився, впираючись у підлогу п’ятами й потилицею, спробував повернутися. Зрештою вклався головою на оберемку соломи під стіною.

Світло, що проникало крізь широкі щілини поміж колод, і далі тьмяніло. Зовні сніжняки ладнали тимчасовий табір; з-за перегородки часом чулися невиразні голоси ліліпутів.

«Добра в нас відпустка. Мені подобається. Треба їх підбадьорити», — вирішив Бобрик.

— Агов, друзяки! — загукав він. — Агов, як чутно?

Бурмотіння за перегородкою стихло, долинув приглушений голос Дебелого:

— Бобер, це ти?

— Я, хто ж іще! — зрадів Бобрик. — Що поробляєте?

— Так, ось у карти вирішили пограти. У Жердини колода знайшлася.

— То ви не скуті? — здивувався хлопчисько.

— Швидше, зв’язані, — це озвався Здоровань. — Були… Ми ж актори. Фіглярі та лицедії. У своїй репризі «Гном-богоборець боре богів» я вибирався з забитої шухляди, зверху обплутаної мотузками й опущеної на дно басейну. Нам розв’язатися — що тобі чхнути.

— То чого ж ви там сидите? Чого мені не допоможете й назовні не вилізете?

— Пробували. Перегородка ця товста, а зовні стоять вартові. Ми в шпарки дивилися. Ми ж не вояки, а тільки актори. Спробуємо вилізти — тут нас і схоплять. І тоді теж закують. Ні, краще не висовуватися. А в тебе як?

— А в мене чудово! Лежу закутий. Спочиваю. Взагалі, я теж можу звільнитися, але раз ви кажете, що зовні багато вартових, то поки не буду. Зачекаю на Куку.

— Гадаєш, прийде? — засумнівався Жердина.

— Неодмінно прийде. Коли зовсім стемніє, неодмінно з’явиться.

* * *

Коли зовсім смеркло, Кукса спустилася схилом і залягла на краю табору. «Зовсім» було не дуже доречним словом. Вона виразно бачила вартових, запалені навколо старого дерев’яного будинку вогнища, сніжняків навколо них. Полонених, напевне, тримали в будинку, але як до них підібратися…

Вона видерлася на нижню гілку дерева й звідти довго розглядала табір. Кілька разів у поле зору потрапляла постать чаклуна: Мармадук то підходив до будинку, який і був центром табору, то віддалявся.

Ні про який зухвалий наліт на табір, де сиділо безліч здоровенних озброєних сніжняків, не було й мови. Залишався єдиний шлях: таємне проникнення. Кукса тугіше затягла пояс, злізла з дерева й заходилася чекати.

Незабаром остаточно стемніло, більшість вогнищ потроху згасла. Троє вартових і досі маячили навколо будинку, але решта вже вляглася просто на землі по всьому табору. Світло Пані-Місяця грузло в щільному сивому тумані, що впав на берег.

Кукса почала обережно, поповзом, підкрадатися до табору. Одного разу наткнулася долонею на гострий сучок і довго по тому не рухалася, тільки сторожко поводила очима. Далі мало не влетіла сторчголов у рештки перегорілого багаття. Та попри всі перешкоди, акса рухалася далі — повільно й цілеспрямовано. Коли подолала вже значну частину відстані між лісом і будинком, наткнулася на чергову перешкоду.

Навколо багаття покотом спали сніжняки. Можна було нечутно проповзти поряд з ними, а можна було спробувати вужем просотатися навіть серед них — так скорочувалася відстань. Кукса подумала й обрала другий шлях. Вона обігнула два нерухомі тіла, які