Ахмед Салман Рушді - Лука і вогонь життя

— Ми, руді, любимо гуртуватися, — промовила Рататат, сяючи від задоволення. — А дехто з нас (щоправда, я не люблю вихвалятися) є давніми — о так! — членами Почесного загону таємних співробітників, якщо хочеш, глибоко законспіровані «сплячі» аґенти, що ховаються у Засідках Видр і готові двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень бути активованими за першою вказівкою Образцеси. Хоч я і люблю потеревенити на Теми Видр, мені здається, що ти таки поспішаєш. Отже, — не вгавала вона, помітивши, що Лука вже було відкрив рота, аби щось сказати, — давай, поки є можливість, все ж таки зійдемо на цю так звану Гору.

На гору він вибіг мало не вистрибом, настільки великою були його рішучість і радість. Спочатку він плигнув Ліворуч з Гори Труднощів на Пагорб Легкоаааааааааааасті, а звідти до Вогню Життя вже палицею докинути. Невдовзі він мчатиме щодуху додому, аби всипати Вогню в татів рот, і тоді Рашид Халіфа обов’язково Прокинеться й розповідатиме нові історії, а його мати Сорая співатиме.

— Ти знаєш, — сказала Рататат, — що там є охорона.

— Охорона? — Лука зупинився як вкопаний і ледь не зойкнув, бо він уже сподівався на безперешкодний доступ у Ліворукому Вимірі, авжеж, тут не повинно бути перешкод! З нього витікало щастя, наче кров з глибокої рани.

— А ти гадав, що Вогонь Життя залишать напризволяще, еге? — запитала Рататат строго, наче повчаючи загальмованого студента.

— У цьому Чарівному Світі також є Боги Вогню? — запитав Лука і, відчувши, що бовкнув дурницю, аж почервонів. — Ну, так, повинні бути, але, може, вони на даний момент перебувають десь в іншому місці, ну, охороняють Райдужний Міст або шукають… мене?

— Так, є Боги Вогню, — сказала Рататат, — і є Охоронці Вогню.

На сьогоднішній день, пояснила білка, завдання з охорони Вогню Життя покладено на Охоронних Духів, найпотужніших у всіх мертвих світових релігіях, ще відомих як міфи. Плямисті Цербери: грецький п’ятнадцятиголовий пес, що колись охороняв вхід до підземного царства; Анзу, шумерський демон з мордою і лапами лева та з орлиними кігтями й крилами; відрубана, але все ще жива голова скандинавського велетня Міміра, який охороняє вогонь уже так довго, що й вріс у Гору й навіть став частиною самої Гори Знань; супердракон Фанфір, завбільшки з чотирьох драконих разом узятих, але в сотню разів потужніший; а ще пильний страж Арґус, пастух із сотнею очей, який бачить геть усе й нічого не пропускає. Ось якими були ті п’ять сторожів, і кожен із них — лютіший за іншого.

— Так, — сказав Лука, сердячись на самого себе, — мені слід було цього чекати. Ти все знаєш, тоді скажи, як мені дістатися до потрібного місця?

— За допомогою підступності, — промовила Рататат. — Маєш таку? Рекомендується саме така риса. Гермес, приміром, одного разу обманув Арґуса Панопійського, підступно співаючи йому колискових пісень, аж поки не заплющилися всі його сто очей і він не заснув. Авжеж, для того щоб украсти Вогонь Життя, тобі треба бути підступним, хитрим, пронозливим, спритним і потаємним типом. Ти не такий?

— Ні, — невтішно відповів Лука й сів на трав’яний пагорб. — Шкода, але я не такий.

Коли пролунав той голос, небо потемніло; над головою зібралися чорні грозові хмари, і в них спалахували блискавки.

—  , — промовив страхітливий голос, що лунав десь із глибини хмар, —       . 

— Ну, це означає, що твій останній крок, — перекладала Рататат крізь зуби, що дрібно цокотіли, — буде дещо складнішим.

Коли боги, як той рій шершнів, знялися в небо й полетіли на Гору Знань, сигнал Вогняної Тривоги сповістив відбій по всьому Серцю Чарів, і це означало, що Крадія Вогню було схоплено. Собака Ведмідь і ведмідь Собака, яких повезли нагору на спині Короля Коней, почувши тріумфальну сирену, спохмурніли. Дуринда та її сестри летіли поряд із сильно підібганими хвостами.

— Ну, тепер, на превеликий жаль, гру закінчено, — сказала Дуринда Ведмедеві й Собаці, лишень підтвердивши їхні побоювання. — Кінець, пора зливати воду.

Цієї миті увесь рій богів різко смикнувся ліворуч, а тоді, на превеликий подив Ведмедя й Собаки, розірвав собою небо, ніби воно було паперове, і ринувся в інше небо, повне грозових хмар. Король Коней та його бранці крізь величезну прогалину у небі потягнулися за роєм у Ліворукий Світ, і Ведмідь із Собакою вперше побачили трансформовану версію Гори Знань, про яку майже одразу подумали як про наймиліший у світі пагорб, незважаючи на загрозливе чорне небо та свій занепалий дух. На вершині Знань розкинулася встелена квітами лука з розлогим ясеном посередині. Хоча дерево було дуже миловидим, однак називалося воно Деревом Жаху, а під його гіллям стояв Лука Халіфа з рудою білкою на плечі та ще з Горщиком Видр на шиї, а поряд з ним насторожі стовбичив Анзу, шумерський демон грому з лев’ячою головою й орлиним тілом, і, здавалося, він за мить-другу накинеться на хлопця і своїми величезними кігтями роздере його на шматки. Решта лютих Охоронців Вогню — багатоголовий Цербер, Мімір — голова без тулуба, Фафнір — супердракон і Арґус Панопійський із сотнею очей — також були під рукою. А біля великого дерева стояв невеличкий, зі стрункими колонами мармуровий храм, трохи більший за звичайну садову повітку. А в Храмі палав вогонь з приголомшливою силою, заповнюючи повітря навколо Храму теплотою, світлістю й тріскучою енергією, незважаючи на час похмурих невдач, ув’язнення й невідворотної кари; над входом з колонами до Храму виблискував золотий м’яч — кнопка збереження цього останнього й