Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

походив навкруг хати, а потім заліз на дах, знову ж таки пометляв там букетом сіна, навіть дим розвів, аби допитливі сусіди менше бачили, що відбувається. Ну і витяг пляшку з комина. А цеглинку на місце встановив. І заштукатурив хутко й охайно.

Грошей Григорович, брат Григоровича, не взяв.

* * *

А Філюнін тепер – тихий. Як Григорович вийде на ґанок – кланяється йому до землі. Не скаржиться. Ні, ну трапляється, понесе чорт до дільничного, натура, що вдієш? То дільничний йому:

– Філю-у-у-унін!

І Філюнін усе розуміє, змовкає, заспокоюється.

І мир, і спокій, і тиша.

«Віддам віслюка в добрі руки»

Якщо на стовпі чи огорожі висить папірець, отже, його не просто так повісили. Його повісили в надії, що людина обов’язково підійде. Прочитає, відірве від бахроми, внизу листка нарізаної, номер телефону. Ну і, можливо, зателефонує.

Я, наприклад, завжди читаю такі оголошення. По-перше, людина чекає. Щоб їй зателефонували.

Ось якось мені неймовірно пощастило. На плоті побачила таке, написане жахливим почерком:

«Продаєсе стара хата. Є кєрница і город. Питайте вуйну Марію або сусідів спитайте де вона подалася. Може за хлібом а може в дітий. Адреса: село Буджіука, вул. Головна та шо була Леніна номер 17 Але хата тепла є горище та підпіл. Або може в церкву пішла якшо неділя».

За отим клаптиком – який характер, ціле життя та доля. Історія.

А колись давно я побачила на автовокзалі іще одне оголошення:

Перший рядок уже практично вигорів під сонцем і розтікся по аркушу від дощів:

«Віддам віслюка в добрі руки».

Другий рядок був свіжішим, вочевидь, дописували нещодавно:

«Готовий обговорити».

І третій – зовсім свіженький, мабуть дописаний учора або сьогодні:

«Можу доплатити».

Номер телефону і підпис: «Григорович».

Все. Зволікати не можна. Я негайно зірвала номер і миттєво зателефонувала. Й одразу сказала, що віслюка взяти ніяк не можу, але допоможу знайти добрі руки. А в обмін приїду на нього, віслюка, подивитися і послухати про нього історію. Гаразд?

– Та канєшно приїжжай, шо вже там! – пристав на мої умови Григорович.

Уточню. Це було в ту переломну мить, коли колишні республіки вже почали відділятися і розділятися кордонами, але страх і послух навіть перед найдрібнішим начальством і мода носити на свята фанерні лопати з портретами апологетів іще була.

Його звали Василем Алібабайовичем, цього віслюка. Григоровичу його подарували маленьким віслюченям, коли Григорович перебував у Молдові. На Великдень його запросили до кума Октавіана Деомидовича, начальника місцевого відділку міліції. А на Великдень, самі знаєте: весело, п’яно, і люди щедрі – бери все. Дарують і дарують. Подарували Григоровичу кілька велетенських, обплетених вербою, бутлів вина, потім яблук кілька ящиків ще з минулого року, міцних, компотів усіляких – персикових, грушевих, усяких.

– Що ж тобі іще подарувати, доки я п’яний? Ай, – каже кум Октавіан, – є в мене ще дещо! Та ла-а-адно! Бери! Від серця відриваю, але ти, куме, така гарна людина, Григорович ти мій! Ех! Бери!

І наперед приповідаючи від близької розлуки, кум Октавіан відводить Григоровича на задній двір, а там – віслючиха Верещага на ім’я та він – віслючок. Стоїть. Серце суворого Григоровича здригнулося і зайшлося. Плюшевий, іграшковий майже, очі… ну як у Софі Лорен очі! – фіолетові мокрі чорнильні краплі, ніби він оце щойно плакав. Невинне личко, вушка оксамитові на голівці – два, ніжки сором’язливо поставив, немов першокласниця, – чотири. Міцненький сам, лите тільце, приземкуватий. «Оце пощастило», – одразу подумав Григорович. «Ну поталанило», – одразу подумав хитрий Октавіан, дивлячись, як Григорович розтанув від розчулення.

Добре, а як його через кордон? Без документів, дозволів там, щеплень, довідок, паспорта, хоч він і віслюк… Віслюкам також паспорт на кордоні потрібен. І взагалі… Це так Григорович заметушився.

Октавіан відповідає:

– А не проблема. Як звичайну річ, крупний предмет вжитку. Отже, так: запихаємо його в скіф. Причеп такий. А перед вашою митницею прикриєш його тентом, ніби там у тебе типу річ. А збоку ще яблучка, компотики везеш, таке все – поласувати щоб удома, щоб дітям. Ага! Ага! Скажеш, ну кум же подарував, ну!

В Октавіана, до слова, взагалі був величезний досвід, як дурити митницю. Він у Дагестан колись бритви електричні повіз. (У Дагестан. Мусульманам. Голитися. Ну!) І на них виміняв чорну