Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

кілька годин на подвір’ї постав батюшка при параді, із ним матушка, блага та лагідна, при надії, суворі три, однакові на обличчя та хустки, бабусі-хористки. Принесли два відра свяченої води.

– О, – зрадів Григорович, потираючи руки, – а у мене якраз вихідний. – І всівся за стіл в садочку осінньому, під уже напівголим горіхом, вареники їсти. Ближче до сусідів, щоб усе бачити з-за кущів, усе чути. Наче в телевізорі, тільки ще цікавіше, – дивитись, як ця процесія спершу навколо хати пішла бризкати, а потім уже всі всередину зайшли та заспівали.

Одна, котрась із бабусь-хористок, потім розповідала, що спершу в них узагалі конкурс був, хто піде, всі ж хотіли знати і бачити, що там у Філюніна в хаті. Згодом, коли всю хату покропили щедро, матушка, підспівуючи батюшці, принагідно ще цікавилася: мовляв, а тазики такі хороші де брали? А хто ремонт вам робив? А меблі з дерева чи ні? А скільки коштують? Ну, одне слово, недаремно прийшли. Пообідали ситно, обговорили, що все це вроки та чари, і пішли собі з миром, запевнивши, що тепер буде тиша і спокій.

А увечері, не чекаючи опівночі, знову почало завивати. Причому під осінній вітер ревло зловісно і приповідало конкретно, мало що не словами різними лайливими. Філюніну привиджалося всіляке. Він лежав без сну, в одязі, і чомусь почав пригадувати, як ручку в п’ятому класі у Дмитренко Наталки вкрав, а звалив на Сокирку Петра. І Петра покарали. Не взяли в піонери. А його, Філюніна, взяли. І Петро Сокирка підійшов і сказав: мовляв, як ти можеш, Філюнін, носити червоний галстук «с нашим знамєнєм цвєта одного» після всього. А Філюнін тільки сміявся. Потім Філюніну пригадалось, як він крав картоплю на городі голови сільради, і не тому, що картопля була потрібна, і своєї не бракувало, а так, на збитки, бо той – голова сільради, а Філюнін – ні. І сусідам-учителям усілякі капості робив, окріп під їхній виноград вилив, і виноград всох. І ще багато чого іншого… Коли почало розвиднюватися, під несамовите завивання «Ка-а-а-а-а-а-айся-а-а-а!!!» він і справді відчув докори сумління, слабкі, щоправда, що даремно він скаржиться на нових сусідів: мовляв, вони його землю забрали. Та коли зовсім настав ранок, подумав, а з якого це дива, і все ж таки вирішив, що вони йому все одно винні метр. Уздовж!

* * *

Вранці дружина, тиха Орися, мовчки пов’язала на тьмяне своє волоссячко хустинку, синеньку, скромну, зібрала речі, взяла сина Едіка свого щипливого за руку і пішла геть. До мами.

Філюнін поїхав кудись до обласного центру і привіз екстрасенса, матір Афінарину, огрядну таку жінку, в довгому синьому пальті, в численних косах різнобарвних по всій голові, з жирно підведеними чорним очима, кігтями довгими криваво-червоними, гострими. І з пугачем на плечі. Чи з совою. Живою. Біля плоту знову зібралися глядачі, а тут батюшка з матушкою, неначе просто повз двір проходили, густо плюнули Філюніну й Афінарині під ноги.

– Я, – сказала Афінарина, – «Битву екстрасенсів» виграла, поняли? – звернулася вона до Філюніна та всіх присутніх. – У мене вже рівень у шоу-бізнесі. Я знана телезірка. Так що гроші наперед!

Що вона там робила, як витанцьовувала, гачки залізні крутила в руках, дмухала на всі боки, карти розкидала, тупала, головою метляючи і закочуючи очі, дзвіночками деренчала і репетувала на когось невидимого, ножем у повітря тицяла! Ну кіно, одне слово. Сова її, чи хто воно там, геть перелякалося, ухало, ойкало і всюди зі страху наслідило. А Філюнін, люди кажуть, щоб розрахуватися з Афінариною, останнє з дому виніс і навіть бігав по сусідах позичати, але мало хто йому дав, бо гнівалися всі на його капосний характер і погану поведінку.

Отож, телезірка грошей багато взяла, проте не допомогла. Будинок тремтів ночами, а часом і вдень, якщо дослухатись, як і раніше. («Вітер осінній – це ж вам не легкий літній бриз, – усміхався Григорович. – Трапляється, що й цілодобово дме».) Люди до Філюніна, хто сміливіший, приходили навмисно, як на екскурсію, – послухати, але давали драпака, хрестячись. Голоси завивали по всій хаті. І ще здавалося, надто ночами, що хтось ходить і скрипить підлогою. Філюнін перебрався до літньої кухні. Схуднув, змарнів, пити не допомагало, одне слово, не життя.

* * *

– Ну шо, – ляснув себе по колінах Григорович, – а тепер можна й мені. – Встав і неквапом рушив на ворожу територію.

– Здоров, Філюнін. У тебе, я чув, проблеми, нє?

Філюнін сидів похмурий, неголений, страшний від безсоння. Подивився червоними очима, відмахнувся слабенько, не відповів.

– Так цей… Брат у мене рідний у горах живе. Також Григорович називається. Знахар він, травички всілякі знає, мед знову ж таки. Але може й інше. Може, викликати його? Хоча він не завжди погоджується. Не любить він цього. Але я можу поговорити.

І тут Філюнін схлипнув, розридався, сплеснув долоньками, з’їхав спиною з лавки, гепнувся в пилюку на коліна і заголосив:

– Викликай, Григорович! Вблагай брата свойого, все віддам. Хочеш – бери скільки треба метрів уздовж, саджай що хочеш, хоч малину, хоч порічки, хоч що. Бери хоч весь двір. Допоможи! Жизні нема-а-а!

– Так. Добре. Ти, Філюнін, зникни куди-небудь на добу. Щоб тебе тут не було. І всім скажи, інакше не допоможе. Брат мій глядачів ох як не любить, може розвернутися і поїхати. Поняв?

– Поняв, поняв, – втираючи сльози рукавом, шморгаючи носом і метушливо підводячись, відповів Філюнін. – Усе поняв. Усе зроблю. Все!

Філюнін за секунду здимів до тещі своєї. А Григоровича брат, котрий також Григорович, для годиться