Володимир Кошелюк - Green Card

В Кабулі впросився відправити коротенький лист по електронці. Майже зразу отримав відповідь. Мої ледь не збожеволіли. Пишуть, а я не відповідаю. Насилу відбрехався.

Мама написала – купили мобільний телефон. Тепер у нагрудній кишені лежить маленький папірець з рядочком чисел. І подзвонити хочеться, і лячно чогось…

Я зайшов за намет, швиденько набрав номер. Гудок.

Ще один.

– Алло?

Мама. Горлянку здушив спазм.

– Алло? Хто це?

– Це я, ма.

– Денисе? Ох, Боже, синочок, а я все жду-жду, і сплю з цим телефоном. Ні на хвилину з рук не випускаю.

Чути гарно, наче ось тут говоримо. Мама плаче.

В мене потьмяніло перед очима. Дай присяду, а то ще гепнусь перед наметом – точно спишуть.

– Як ти, синок?

– Та нічого, працюю. А ви як?

– Теж по-старому, всі живі. В баби тільки тиск прихвачує, а так нічого. От добре, що подзвонив.

За два годи хоч голос твій почую. Ти не болієш?

– Та ні, все добре.

– Ось ще татові дам.

– Алло, Денисе, добрий день!

– Добрий день, та.

– Що ти там?

– Нормально. Роблю, живу. А ти як?

– Та тоже нічого. А як з грошима в тебе? Може, переслать?

– Та ні, все добре. Ви кажіть, якщо треба – я переведу, трохи підскладав.

– Та ти що, не тре. Дивись, щоб у тебе все було.

– Харашо. Тоді все, буду спать лягать, завтра вставать рано.

– Добре, дзвони, не забувай…

Трубка кавкнула й замовкла.

Я втер очі. Лишилось роздати борги – й можна додому.

У Штати ми повернулись за місяць до Дня морського піхотинця. З нашого юніта двоє загинуло, один лишився без п’ясти. Прийшло нове поповнення. На мене дивились з острахом. Але я не ганяв молодих. Після двох тижнів «карантину» задумався. Поряд стояло заправлене ліжко Тоні. Там його приставка, купа дисків. От тільки фоток не було. Видно, рідні забрали. А це лишили. Не знали, кому належать ці речі.

Я намагався довго не лишатись наодинці. В «поле» не пускали, хлопці роз’їхались. Частенько телефонував своїм. Подзвониш, і легше стає. Потім знову накочує. Згодом вирішив: треба старого Карла набрать. Чи, може, навіть зробить сюрприз.

Наступного дня я вже був в аеропорту «Big Easy».

Мрячив дрібненький дощик, люди поспішали до таксі, прикриваючись хто чим міг. Я пропустив одне авто, друге. Пощастило лише з п’ятого разу. Пройдоха водій теревенів без упину, зробив добрячий гак та ще й запросив космічну ціну. Хай. Кинув йому зім’яту бомажку.

– Здачі не треба.

Зраділий дурисвіт вискнув шинами, тільки закуріло. Я трохи постояв під дощиком і рушив до будинку.

Гм – газон пострижений, пляшки не валяються, алкаші не гадять. Де Карл? Гепнув у двері. Тиша. Гупаю сильніше. Щось шемрає. Нарешті замок клацнув.

– Живий!

Я ледве встояв на ногах. Старий обхопив за плечі, мало від землі не відірвав.

– Ти що – зранку зарядився?

– Пішов ти. Хоч би подзвонив!

Карл відвертався, утираючись долонею. Лице наче печене яблуко, підозріло блискотять краплі вологи. Зайшли у вітальню. Чисто. Бухлом і куревом не смердить.

– Як ти тут?

– Бухати кинув. Роботу знайшов.

– Оце так новини!

– Мужики зробили фірму і тренінговий центр. Ну там стрільбище, тури по виживанню, полювання, тактичні прийомчики. Мисливці у них є, а от справжнього мужика, що воював, – нема. То я й підрядився. Дай думаю, згадаю молодість.

– Ти наче підтягнувся, м’язи наросли.

– Перший тиждень думав – усе, кінець мені. Цілий день на ногах, спина тріщить. Але грошики гарні, бухать нема коли. Тепер тільки пивця в суботу, і то якщо занять нема.

– А що саме робиш?

– От позавчора повернувся. Водив п’ятьох хлопців полювати на алігаторів. Показував, як по джунглях іти, як маскуватись, де на привал ставать, їжу добувати. Одним словом, скаутський табір для дорослих мужиків. Хоча й дівки трапляються. Тут, на місці, ножовий бій показую, рукопашну.

– Нормально.

– Як сам? Розказуй.

– Трохи пошугали бородатих, у полоні посидів, далі втік, ще постріляли…

– В полон потрапив? Мать його за ногу!

Ми ще довгенько теревенили. Я оповідав про Афганістан, про талібів і Бена.

– Червонопикі, себто індіанці, ще ті чорти… У нас у загоні їх не було, але в сусідів один звірював. Коси до пояса, в бою, казали, скажений, наче пес. З «чарлі» скальпи дер і на пояс вішав…

Задріботів телефон. Карл підняв.

– З роботи. Зараз…

Ти ба, який ділок – з роботи! І в хаті чисто. Ніби світ перевернувся.

– Завтра вийти треба. Якісь пузані хочуть по мішенях гатонуть.

– І на скільки?

– З ранку і до вечора.

– Візьми мене з собою.

– Не знаю, спитаюся в боса. Захід приватний.

– Спитай, я підможу. Може, зі снайперок гатитимуть?

– Зараз наберу.

Поки Карл тикав у кнопки, я піднявся нагору. От пень старий – уподобав мою кімнату. На постелі валяються карти, супутникові знімки, ніж, компас. Стіл теж у паперах.

Нічого не поробиш, довелося заселятися в кімнату Ніка. Там усе як було, навіть пилюга витерта. Треба на кладовище сходити. Я кинув сумку в куток.

– Дене! Дене! Все на мазі, домовився.

– Чого волаєш? Без ніяких?

– Бос зрадів. Просив під’їхати раніше. Може, розкрутить пузатих ще й на майстер-клас із снайпінгу.

– Мені й перевдягнутись нема у що.

– Там знайдемо. В мене ціла гора мотлоху. Тільки перекусимо.

– Давай, а то живіт підвело.

Замовили реберець, гамбо, Карл зварив міцнющої кави. Давно я так не наїдався. Після обіду розвалились на дивані. Старий щось торохтів, але слова доносилися здалеку, наче крізь вату. Очі злипались, голова падала, як у ляльки. Нарешті лишилась тільки тиша.

– Вставай! У нас ще до чорта справ.

Карл ще щось пробуркотів й поплентався в гараж.

Я засунув голову під кран. Крижана вода вимивала сонний дурман. Потім насухо витер голову рушником.

Надворі басовито буркотів двигун. «Mustang Boss 429» шістдесят дев’ятого року вилискував округлими боками. Сонце вигравало на хромованій решітці. Авто тільки землю не рило. Я вгніздився збоку, Карл відкинувся на сидінні, правував одною рукою.

– Ти б узявся обома, а то не дай Боже…

– Не очкуй, синок, я водив машину, ще як твій батько й слова такого вимовити не міг.

Потихеньку вибрались на шосе. Тут «мустанг» показав клас. Вітер шелестів крізь приспущене вікно. Ми летіли за місто в сутолоці блискучих і не дуже авто. Водії лупали очима на світлофорах, деякі сигналили. Й було чого, бо Карл кермував агресивно, як чорт. Обганяв, підрізав, притискав.

За якісь сорок хвилин ми домчали до плантації. Колись тут було просторе колоніальне володіння, а тепер справжній рай для стрільців. Принаймні так було написано на