Володимир Кошелюк - Green Card

стягнув з таліба годинник і прихопив запальничку. Він одразу взявся вести, а я плентався позаду, підпираючись «калашем».

Навколо дрижало повітря, від розтрісканої землі віяло, наче з печі. На небі ні хмаринки, навколо – пустка. Де-не-де стирчать висхлі будяки, трава нагадує жмутки дроту. Ми здохнемо в цій пустелі, тільки й радощів, що лишимося у власній формі й зі зброєю.

– Чого нас відпустили?

– Злякались, що я нечистий. Бач, дервіша притягли.

– Це той обірванець?

– Ага. Наказав, мабуть, щоб виперли з селища.

– Чому ж зброю не відібрали?

– Бо все, до чого торкаються шайтани, нечисте.

Вони тепер і криницю засиплють.

– Хай пісок жеруть, паскуди.

– Я тільки за.

Ми попадали біля невеликого останця. Облизана з усіх боків скеля давала хоч невеличку тінь.

– Куди тепер?

– Думаю, на північ. Надто далеко завезти нас не могли. Треба йти. Може, на конвой натрапимо або на рейдову групу.

– Бляха, без води точно загнемося.

– Не панікуй, я в пустелі з дитинства. Доберемося.

І почався перехід. Якби не Бен, я б відкинув ратиці в перші три дні. Йшли вночі, на день шукали якийсь прихисток, щоб перечекати скажену спеку. Їли все, що ворушилось. А що не ворушилось, розворушували і теж їли. Змії, їжаки, ящірки, якесь коріння, різноманітні жуки – усе йшло за перший сорт.

Коли наставала ніч, попереду був я. Не тому, що гарно орієнтувався, просто бачив краще. Темрява оживала, перекликалась, блискала зеленими очима. Ми часто чули вовчі голоси, шакалячий вереск, чиєсь голосіння. Проте тварини нас не займали. Декілька разів бачили групки муслімів – вони трюхикали на конях, тягнучи завантажених тюками віслюків.

Поневірялися тижнів три. Не подохли лише завдяки дикій козі чи антилопі. Звичайно, постріл міг покликати гостей, але виходу в нас не було. Бен зцідив кров, швиденько оббілував тушу. Я ніколи не їв нічого смачнішого за сиру печінку, яку ми запивали кров’ю. Потім ми відрізали декілька смуг м’яса й подалися геть.

Ніхто нас не переслідував. А наступного ранку ми почули віддалений гуркіт. Ледь живі, спотикаючись і відпльовуючись, зашкандибали на звук. Коли видерлись на невеличкий горбок, в мене мало сльози не навернулись – уторованим шляхом рухалась військова колона – наша.

Забувши про біль, ми поперли вперед, махаючи руками, хрипучи з усіх сил. Головна машина стала. Тупорилий кулемет блиснув вогнем – ми попадали. З «Хамві» вискочило троє солдат. Нас скрутили, гарненько загнувши руки – аж сустави затріщали. В мене навіть мову забрало від такої зустрічі.

– Ах ви, суки, кого крутите? Та я вам ноги повисмикую, руки поодриваю!

– Капрале, цей муслім лається по-нашому!

– Підведи!

Добряче смикнули, світ перевернувся, і я побачив запилюженого армійця.

– Хто такі?

– Капрал морської піхоти Ден Раш, перша дивізія, перший полк, снайперський взвод.

– Що ти чешеш, мужик?

– Ти, тупий виблядок, зв’яжися з базою, мій особистий номер…

Через двадцять хвилин ми сиділи в «Хамві» між піхотинців й наминали сухпаї, запиваючи водою. З бази обіцяли прислати за нами транспорт.

Невдовзі прибув «Чінук», ми з Беном обнялися.

– Як будеш у Штатах, набери мене.

– Ти теж. Обов’язково приїжджай. У навахо тобі сподобається.

– Не сумніваюсь. Тримайся, бро.

Лопасті закушпелили, й худюща постать рейнджера зникла в хвилях пилюги.

Я летів до своїх.

Глава 11

Десятки перевірок і тестів. Розмови з людьми із розвідки, ЦРУ, ще якихось відомств. Поліграф. Безкінечні допити. Після переходу дали днів п’ять передиху. Я трохи оклигав, відлежався. І понеслось.

Мене тримали в Кабулі, в «зеленій зоні». Мабуть, те саме творили з Беном. Допити вели якісь незнайомці. Сотні питань. Вечором я без сил падав на вузьке ліжко. Сказати по правді, на їхньому місці я б узагалі запроторив нас у якесь Гуантанамо і там гарненько допитався – як же нам пощастило вирватись?

Ще по дорозі ми з Беном домовились, що говоритимемо. Хто повірить, що я глянув на таліба – і той здох. А потім нам дали під зад і дозволили забратись, ще й зі зброєю. Це прямий шлях до дурки. Або до секретної тюрми ЦРУ.

Тому я твердив одне й те саме: видерлись із хижі, кінчили вартового, й тікать. Як знали, куди бігти? Зорієнтувались. Вів Бен. Він навахо, пустелю знає як свої п’ять пальців. Їли, що до рук попаде. Пощастило натрапити на колону. Чи можу показати, де той кишлак? Можу, чому ні. Ось у цьому квадраті, десь тут.

Чи агітували прийняти іслам? Ні. Били? Так. Відчуваєте ненависть до мусульман узагалі? Ні. А до людей, що взяли вас у полон? Так. Чому? Вони вбили моїх друзів. Відчуваєте себе винним у їхній смерті? Ні.

День добігав кінця. Ранок починався так само.

Мене маринували місяць. А потім повернули звання, нагороди, зарплатню. Почали готувати до повернення в Штати, на реабілітацію. Я впирався, писав рапорти пачками, але, здавалось, бився головою в стіну.

Якось сиджу в офісі, чекаю відповіді на черговий папірець. Тут хтось як лясне по плечі. Шеф! У мене навіть сльози виступили. Так здавив клешнями, аж плечі хруснули.

– Чого розсівся? Ану за мною, бігом!

– Куди?

– Додому. В мене зад горить, снайпер треба, а ти тут баб роздивляєшся.

– А як же ж…

– Бігом, кажу. Зараз на медкомісію, я підожду. Потім речі в зуби – й погнали.

– Ай-ай, сер!

– Отак. Сидиш тут, зад чухаєш, а я бігай через тебе…

Я схопився як обпечений. Серце гатило, руки затремтіли. Що, як не пройду? Проте все обійшлось. Деякі лікарі, правда, морщились, розглядаючи аналізи, якісь там показники, але всі дали добро. Уже ввечері я був на FOB.

Не встиг і розпакуватись, як викликав шеф.

– Сідай. Ти як?

– Уже нормально. Комісію пройшов.

– Пройшов він… Я за тебе поручився. І капітана просив. Той аж до командира дивізії дійшов. Інакше ти б тільки загув з найближчим «бортом».

– Спасибі вам, сер.

– Розказуй тепер все як є.

Я почав з ущелини. Потім допит, побої, полон. Шеф тер кінчик носа, втупившись в одну точку.

– Вам пощастило, засранцям. Ніколи не чув, щоб хтось утік від бородатих.

– Що з Тоні та іншими?

– Коли ми дісталися «Хамві», там лишились тільки вугляшки. Бородаті підійшли по печерах і так само втекли. Трупи спеклись в один корж. Уже потім сказали, що тебе серед них немає.

– Ясно.

– Отримаєш зброю і все, що треба. Дамо нового навідника, пристріляєш зброю – і вперед.

– Слухаюсь, сер. Ще одне: можна мені додому подзвонить?

– Дзвони скільки влізе. Ось супутниковий телефон, тільки ж не ляпай зайвого, а то всім зв’язок обріжуть.

Схопив телефон, як чорт грішну душу.