Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Мене повідомили, що ви хотіли побалакати зі мною, — приємним баритоном, що так пасував усій його могутній статурі, мовив відвідувач.

— Так, якщо не заперечуєте, — підвівся назустріч Психолог.

— Прошу! — сказав велет. — 3 розумною людиною розумна й бесіда.

У цю мить Психологові мимоволі спали на думку фольклорні характеристики його відвідувача — “на мові розумний”, “з гостями чемний”.

— Будьмо знайомі, — подав руку. Психолог і відрекомендувався.

Двометровий леґінь відповів обережним, щоб раптом не завдати болю, потиском.

— Добриня Микитович, — назвався. — А ваші статті мені доводилося читати. Що мені в цих працях сподобалося? Дух пошуку, оцінки-гіпотези, які сміливо окреслюють напрямок дальших творчих шукань. Ви не замикаєте браму науки для нових думок.

Психолог звично сховав свій подив. До такого він не приготувався. Очікував хитрої словесної гри, натомість вислуховує компліменти. Психолог відчував: ретельно розроблений план бесіди безнадійно зламався.

— Заспокойтеся, лікарю, — вгадав його думки Добриня Микитович і з жартівливими вогниками в очах докинув: — Як і всі ненормальні, запевняю вас, що я цілком нормальна людина.

— Не маю сумніву, — сказав Психолог. — Прошу вас, сідайте.

Добриня Микитович красно подякував і зручно вмостився у фотелі.

— Курите? — Психолог підсунув ближче до нього пачку “БТ”.

— Та навчився, — не відмовився Добриня, вдячно схиляючи голову.

— Добрине Микитовичу, — якомога щиріше мовив Психолог (на обличчі велета промайнула ледь помітна усмішка), — не вважаю за доцільне приховувати ані своєї думки про вас, ані своєї мети. Я щиро бажаю вам допомогти і певен, що незабаром матиму честь називати вас вашим справжнім ім’ям.

— Дуже дякую за турботи і клопіт, — злегка підвівся з фотеля Добриня.

Чи справді Психолог вчув у його голосі затамовану іронію, чи це йому тільки здалося?

— Але я сподіваюсь і на вашу поміч, інакше мої наміри лишаться марними, — неухильно вів далі Психолог. — У кількох словах план мій такий. Як ви, напевно, знаєте, щодо походження билинного героїчного епосу існує кілька суперечливих теорій. Є прихильники його фольклорного походження, є й міфологісти, які вбачають у билинах поетичну переробку стародавніх уявлень. Є так звана історична школа, представники якої шукають в усних пам’ятках реальних прототипів. Є прихильники західної орієнтації, що вважають билинні сюжети запозиченими з подальшою місцевою інтерпретацією. Так от, давайте вдвох з’ясуємо, до якої з течій билинистики ви належите, і шляхом певних асоціацій спробуємо повернути вам втрачену минувшину. Отже, для початку ваше завдання — розповідати, моє — слухати.

— Я не належу до жодної з перелічених шкіл, — серйозно зауважив Добриня, — і взагалі не визнаю будь-якої з них. Хоч би вже тому, що кожне категоричне судження без достатнього обгрунтування стає гальмом, а то й запереченням наукової думки. Але ж я навіть не науковець! Мої розповіді — це автобіографічні спогади, це те, що я особисто пережив. Ви думаєте, я не розумію, чому мене вважають божевільним? Прекрасно розумію! І якби подібне не сталося саме зі мною, можливо, і я пристав би на ваш глузд. Бо воно справді нісенітниця — людина, перебуваючи у двадцятому столітті, має біографію часів Київської Русі!

— Все-таки давайте спробуємо, — наполіг Психолог. — Нагадаю: моє завдання — слухати, ваше — розповідати.

— Добре, я дещо розповім, — з цілковитою безнадією в голосі пообіцяв Добриня. — Хоч на цьому нашу розмову можна було б припинити. Розповім, а то у вас складеться думка про мене як про затятого упертюха.

Раптом вираз його обличчя змінився. Гіркота і розпач зникли без сліду. Добриня хвацько труснув хвилястими кучерями, очі його зухвало заіскрились.

— Пригадую один епізод, пов’язаний з проблематикою вікопомного дому Гориничів, — з веселим захопленням почав Добриня Микитович. — Щоб ви відчули подих і смак епохи, я процитую вам красне слово, як тоді називали передові статті, “Ганьба славу затьмарює”. Писано її було в часописі “Дружинник”, органі стольного штабу дружини. Оскільки ця стаття безпосередньо стосувалася мене, а я не мав коштів найняти інока, аби зняв копію, довелося завчити напам’ять. Між іншим, всупереч твердженню, що запанувало отут, я на свою пам’ять ніколи не скаржився. Тож слухайте.

І він зарокотав протяжним речитативом, як істинний оповідач старезних бувальщин:

— “Сурми сурмлять у Києві, богатирські співи чути в Чернігові, луна котиться до Путивля. Стяги промовляють: то вболівальники з Києва прийшли на двобій і оточили ратний майданчик довкола. Весь майдан заступили: вболівальники — галасом, хоробрі дружинники — щитами багряними. У полі чистому, у колі багряному Змій Горинич чолом б’є всіма головами, стольних прихильників двобою вітаючи. Він полум’ям пломеніє, він гарячою іскрою іскрить, він білим димом димує. Святом вогню починається всенародна забава. Килимами-узороччями вистелено дорогу богатиреві, славному змієборцю. Богатир булат несе, щоб здобути: собі — славу, а вболівальникам — утіху.

О чисте поле! Скільки ратних ігрищ бачило ти за будь-якої погоди! І коли сонце ламало золоті списи на осяйних шоломах храмів київських! І коли тремтіли в чорних хмарах сині блискавки! Пам’ятаєш, поле, невідпорні удари Добрині Микитовича, хитрі хитрощі Олекси Поповича, іже зарізав Тугарина Змійовича перед стольні трибуни? Звідси слава йде по землі непізнаній: Волзі, й Поморію, і Посулію, і Сурожу, і Корсуні, аж до тебе, тмутороканський йолопе!

Але, о братіє! Ганьба славу затьмарює, хула красному слову не товариш…

Літа минулого, коли Кия град вітав триглавого Горинича, гультіпаки шинкарські на полі чистому пляшки посіяли, що зійшли горем-кручиною. Як почав Горинище ногами топтати, як почав Горинище вогнем палити, як почав Горинище під хмари стрибати, тут у нього голота кабацька пляшками поцілила, у вогненні пащі вогнегасники встромила. Засичав Зміїще Горинище, як жар у воді, і поліг на ковил-траву кістьми білими, вивергаючи на стольний град хулу і сірку. Зробили: собі — на маленьку розвагу, тмутороканський дурням — на велику радість! Прикро, о братіє, що дружинники тоді розгубилися, щитами багряними Змія Горинича від яриг не заступили, списів гострих на поганцях не притупили. Тільки буй-тур змієборець пішов сам на сам на бешкетників, які й без мечів страхітливого Змія перемагають! І січа була люта.

Треба, о братіє, нашу славу підняти, себе показати, вболівальників і гостей потішити. Хочеться вірити, що на наступних змаганнях змієборця з Гориничем дружина в цілому й кожен дружинник зокрема докладуть усіх зусиль, щоб жодна пляшка не пролетіла, щоб жоден вогнегасник на вогнедишних чудовиськ не впав.

Змієборцям — слава!

Людям — потіха!

А Зміям Гориничам — вічне життя в билинах цього часу!”

Ясна річ, — хвацько просторікував далі Добриня, — оте красне слово писалося не для галочки, йшлося про новий двобій з Гориничем, і слід було заздалегідь подбати про зразковий лад на полі брані. У