Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Погуляєш з Оксанкою. Я її вже збираю. Щоб за хвилину був одягнений.

Щоб швидше прокинутись, Зенон вийшов на балкон. З висоти п’ятого поверху побачив, як до їхнього під’їзду підкотила чорна “Волга”, з машини вийшла жінка в чорному костюмі. Розкішне каштанове волосся вільно спадало їй на плечі… “До кого б це?” — зацікавлено подумав. Зайшов до кімнати, почав одягатися. Раптом у передпокої задзеленчав дзвоник. Валя пішла відчиняти.

— Пробачте, Зенон Стах тут живе? — тихий жіночий голос.

— Так… Ви до нього?

— До нього… Дозволите зайти?

— Заходьте…

Вийшовши в коридор, Зенон побачив жінку в чорному костюмі.

— Я від Орлана… Від Орлана Стаха…

— Хто це — Орлан? — спитала дружина, дивлячись на незнайомку.

— Я ж казав тобі… Орлан — це батьків брат. Мій дядько…

— Він не зможе до вас приїхати… і не зможе взяти з собою, як обіцяв…

— Щось трапилось?

— Так… Але я хочу виконати його обіцянку… Я його дружина…

— Що трапилось?

— Орлан… він у відрядженні… Я вас запрошую до себе… — Жінці було важко говорити, вона хвилювалася. — Машина біля під’їзду…

Валя з неприхованим подивом дивилася на жінку і на Зенона. Запанувала тиша, яку порушив плач малої Оксанки.

— Пробачте, — мовила жінка в чорному. — Мені, мабуть, не треба було приїздити… Пробачте… Але Орлан… Він уже ніколи… Він загинув…

“Ні! — хотів вигукнути Зенон, але стояв непорушно, не в спромозі нічого збагнути. — Загинув? Чому? Як це могло трапитись? Орлан… Він уже ніколи… Ні! Але вона сказала… Дружина? В чорному… Орлан загинув?!”

Жінка повільно вийшла, зачинила за собою двері.

Тиша.

Зенон наче сновида підійшов до телефону,

— Мамо…

— Так, синку… — Тамований біль, навіть розпач був у материному голосі.

— Це правда? Орлан загинув? Мати мовчала.

І Зенон мовчав.

І пригадалася йому та ніч, коли вони всі вийшли з кімнати й зупинились на веранді. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху. “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім він натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу… Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.

Володимир Щербаков
ШОТЛАНДСЬКА КАЗКА
У ЗАМКУ ДАНВЕГАН

По нерівній стіні замку розмитою хмарою ковзала тінь від мосту, що опускався. Хольгер бачив, як вона спочатку погасила вечірні відблиски на протилежній стороні рову і, накривши зарослі шипшини, лягла до його ніг.

Замок Данвеган зберігся в своєму первісному вигляді; проломи, що лишилися після давніх нашесть, ретельно замуровані, знову риплять колеса, опускаючи підвісний міст, що веде на внутрішнє дворище. Над входом, як і сотні років тому, палає смолоскип, його полум’я колише вітер.

Гвинтовими сходами Хольгер піднявся у простору залу з голими стінами, прикрашеними лише древніми гербами та головами забитих оленів. Посеред зали, у заглибленні, нерівно дихала відкрита жаровня, випускаючи вгору червонуваті язики, і тьмяні відсвіти, що металися по підлозі, вихоплювали з напівсутіні, здавалося, не мертві плити, а роки та десятиліття, замуровані тут навічно. Довкола шаленіли буревії і війни, лилась вода і кров — замок ревно оберігав у своїх підземеллях та вежах сліди минувшини.

Залишивши гурт туристів, що прибули разом з ним із Швеції, Хольгер на кілька хвилин опинився віч-на-віч із застиглим минулим. Важко уявити тих людей, що мешкали в цих стінах, коридорах, ходили по цих сходах, зітканих із камінних жил, все важко-похмуре і застигле, наче в кадрах німого фільму чи на старовинній незнайомій гравюрі.

У південній вежі Хольгер оглянув зброю британського і скандінавського походження. Меч вікінгів, схожий на важку залізну патерицю, відтворив в уяві цілу епоху, коли дебелі ясноволосі воїни з опуклими очима пройшли на своїх човнах, мовби на морських огирях, півсвіту — від Каспію до Америки, — лишивши і тут, у Шотландії, не тільки пам’ять про себе, але й частку самих себе.

У горішній комірчині з єдиним вікном шар пилу лежав густіший і стояв той же задавнений, ледь вловимий дух старого каменю. Кімнатка була зовсім порожня, і Хольгер запитально глянув на служителя, з яким зайшов сюди.

— Покривало фей, сер. Місцева реліквія, — відповів той на мовчазне запитання.

Тільки тепер Хольгер помітив у кутку, на невеличкому столику, якийсь темно-зелений згорток,

— Можу розповісти, коли хочете, історію, пов’язану з цим покривалом.

…Багато віків тому вождь могутнього клану і володар цього замку Малколм узяв за дружину фею, яку він зустрів на березі струмка Хантліберн. Того дня було сонячно, співали птахи, зірчастий анемон і білі дзвіночки тягнулися вгору, і ліловий килим вересу на гірських схилах, здавалося, зливався з небом.

У прозорому повітрі пролунав мелодійний передзвін. Вузькою стежкою до Малколма поволі наближалася вершниця на сірому коні. Дивно сяяла її шовкова сукня під оксамитним плащем, а волосся світилося всіма відтінками полум’я. Ця зустріч вирішила долю обох.

Щасливо жили вони в замку, аж поки одного разу дружина не зізналася Малколмові, що тяжко сумує за своїми. І ось того дня, коли народився син, Малколм сам одвів її на берег струмка, туди, де велике потріскане від старості каміння позначало шлях до Країни Фей.

Увечері в замку влаштували гуляння — святкували народження сина, майбутнього вождя клану. І Малколм, аби хоч якось погамувати свій сум, веселився разом з усіма. А у вежі спав новонароджений, і молоденька няня, що сиділа біля колиски, зітхаючи прислухалася до звуків волинок, що долинали із зали. Їй так закортіло побувати там бодай хвилину, поласувати якимсь наїдком, що вона одважилась: хутенько пробігши по звивистих коридорах, залитих місячним світлом, обережно ступила до великої зали.

Малколм помітив її і попросив принести дитя, — хай побачать його і гості. Дівчина швидко рушила назад. І раптом їй здалося: щось у вежі ніби не так. І справді, біля колиски, поки її не було, сталися зміни.

Крик великої сови розбудив хлопчика, він заплакав. У матері-феї защеміло серце (нічого незвичайного в цьому немає: феї чують навіть найтихіше слово, хоч як би далеко мовлене воно було), вона заквапилася до сина, прикрила його зеленим покривалом і, коли немовля заснуло, зникла.

За хвилину няня побачила це тонке, наче весняна травиця, покривало, вишите особливим мереживом — цяточками ельфів. Зіткане покривало було так майстерно, що дівчина одразу здогадалася, звідки воно тут узялося. Проте дівчина не надто довіряла феям. Багатьом було відомо: феї здатні й підмінити дитя. Хоча цього разу все обійшлося. Можливо, фея справді безмежно любила Малколма або ж трохи жаліла його…

Відтоді дарунок феї і зберігається в замку Данвеган, —