Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: “А навіщо я…”

— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді, як у хмарах. Чи як у тумані.

— Не посміхайся так, наче божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо й хилимо віскі в піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, що квітне десь під хмарами, під нами… Плюю! Сто разів підряд плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу. Покійника ми носимо в собі! Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для когось. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах… загинув, — сказав тихо.

— Що?

— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає.

— Ти… певен?..

— Припинились позивні маяка.

— Так… — Антон Іваничук схилив голову на стіл.

— Той Х’юстон не вартий життя такого чоловіка, як Орлан Стах, — ледь вимовив біокібер Андреш. — Він був справжнім дослідником. Ми втратили талановитого письменника, чудову людину. Він виснажився. Про себе він не думав. І загинув.

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов з кабінету.

Минав другий тиждень. А Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося МАЙБУТНЄ…

Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різнокольорові, як метелики. Стежкою назустріч іде Орлан Стах. Він усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає його в повітря. Він летить назустріч Орланові. А той намагається злетіти, але чомусь не може і винувато мружиться:

— Я так стомився, Зеноне. Я дуже стомився. Візьми мене на руки.

І він підхоплює його на льоту з густої високої трави і злякано запитує:

— А куди летіти, Орлане? Куди?

— Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас в дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твій батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?

— Не знаю…

У долині — місто. Вони опускаються з гір все нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.

— Он моя хата.

Опускалися швидко, аж завмирало серце. Впали на подвір’я, заросле споришем та конюшиною.

— Я тут живу, Зеноне. Спасибі, що ти мені допоміг. Я був дуже втомлений, — каже Орлан, стаючи на рівні ноги. — А он моя дружина, бачиш?

Зенон помічає за вікном хатини обличчя жінки, вона стоїть за шибою непорушно, мов нежива, і пильно дивиться на них; красива, молода, каштанове волосся ллється на плечі, на груди, на устах закам’яніла усмішка.

— Ходімо, — каже Орлан Стах. — Я покажу тобі свій кабінет.

І вони йдуть через усе подвір’я до якихось дверей, відчиняють їх. В очі вдаряє яскраве світло. Ступають перший крок кам’яними сходинками до підземелля, і раптом ті сходинки стають рухомими, несуть їх, як ескалатор, донизу — все глибше, глибше, глибше. Лунає музика тиха і якась всепоглинаюча, всевиповнююча, бентежна…

— Ніби весна… Правда, Зеноне?

— Правда… А що, Орлане?

— Ніби весна забарилась цього року. Бачиш, як пролісків мало.

І Зенон помічає на стінах того тунелю, яким вони опускалися, поодинокі проліски — білі і фіалкові.

— Це вони співають. — Орлан зриває білий пролісок, підносить до вуха: — Чуєш?

Зенон прислухається: “Дзінь-дзінь! Дзінь-дон!”

— Цікава штука виходить, Зеноне, — каже Орлан Стах і кладе руку йому на плече. — Безконечність у великому і малому. Безконечність структур атома і всесвіту. Ми шукаємо живих істот на інших планетах нашої галактики, але ми самі разом з нашою галактикою є частиною когось ВЕЛИКОГО, що живе і мислить. І водночас у своїх міжатомних, міжзоряних світах ми несемо в собі мільйони цивілізацій з усіма їхніми радощами і бідами, відкриттями і розчаруваннями, революціями і війнами… А моя дружина цього не розуміє… — раптом розсміявся Орлан Стах. — Вона каже, що я просто несерйозний і маю надто буйну уяву… Гарна в мене дружина… Правда ж, Зеноне? Красива, спокійна, розумна…

— І чужа, — раптом лунає голос жінки.

— Хто це сказав?

— Моя дружина…

— Хіба вона тут?

— Вона скрізь, Зеноне. Закон природи.

І раптом його оповило блакитне сяєво, що заструменіло згори, мов чиста блакитна вода. Зенон побачив перед собою ущелину. Скелясті, стрімкі схили поросли дивними деревами. Блакитне світло струменіло звідусіль, наче сама земля світилась і осявала небо. Зенон біг ущелиною вздовж струмка, що дзюркотів, а часом сичав, як вуж.

— Ва-а-лю-у-у! — закричав раптом голосно, і луна кілька разів повторила його крик.

Ущелина ширшала, стрімкі схили ставали плескатішими. Вздовж струмка з’являлись малі хатини, але людей не було видно.

— Ва-а-лю-у-у! — знову крикнув і раптом відчув, що за ним хтось біжить. Зупинився, але озиратись чомусь боявся.

— Валя? — запитав зовсім тихо.

Відповіді не було. Він рвучко обернувся.

До нього йшло химерне дерево з покрученими гілками і червоним листям. Дерево простягало своє віття, мов хотіло схопити його чи захистити від чогось невидимого, і голосом дружини говорило:

— Чого ти кричиш? Порозвішуй пелюшки, витруси килим, піди в крамницю, бо в мене клопоту ще на цілу ніч…

Зенонові стало страшно. Він знайшов сили на перший крок, знову побіг і раптом побачив, що назустріч іде батько, а за ним ще один, але молодший.

— Тату?

— Що, синку? — усміхнувся батько, а за ним і другий, молодший.

— Тату? Ви теж тут?

А молодий батько запитав:

— Звідки ти тут узявся? Хіба ти вже народився? А я ще й твоєї мами не зустрів…

— Товаришу конструкторе, може, вже пора вставати? Скільки можна спати?

Дружина скинула з нього ковдру. Зенон зіщулився.

— Котра година?

— Дев’ята.

— Сьогодні ж субота.

— Вставай.