Олександр Павлович Бердник - Чаша Амріти

наша душа. Ха-ха-ха! Пий, гуляй — тільки й нашого. Як ти гадаєш, Михайле! Правда ж? Ти учений чоловік, скажи!

Присутні гості обурилися, напали на Клима, жінки почали його соромити.

— Як це так — людину із свинею порівнювати? — сплеснула руками кума Марина. — Де ж таки — то звір, а то божа душа!

— Однаково, — захоплено ревів Клим, наливаючи нову чарку. — Розріж кабана, точно все, як в людини: кишки, серце, печінка!

— Тоді сиди в сажку, — сердито сказала жінка Клима, смикаючи його за рукав. — Раз однаково, що свиня, що людина, — лізь у свинюшник і хрюкай!

Гості зареготалися. А Клим, перехиливши ще чарку, теж гиготів разом з ними.

— А я не проти, га-га-га! Аби мені їсти носили. Носитимеш, га? Пійла якогось, дерті замішаєш. А то в колгосп ходити, трудодні ви-виробляти! Надокучає. Готовий лежати в сажку, жінко! Га-га-га!

— Так з тебе толку нема! Ні на сало, ні на чоботи!

Родичі іржали від захоплення, а Михайлові було невесело. Чимось нагадував Клим Лігосова, він ніби був його погіршеним виданням, кривою копією. Невже така жорстока, гола правда? Фізіологічний апарат, машина, що поглинає їжу, сито гикає від задоволення, спить і потім вмирає від старості або нещасного випадку? Чому ж тоді така розмаїтість? З одного боку, психіка, яка дорівнює шимпанзе, а з іншого — невимовно тонка духовна квітка, яка розквітла на тому ж самому людському древі. Страшна, проклята загадка!

Випита горілка, міцна й пекуча, вдарила в мозок, моторошно-солодкою хвилею прокотилася до ніг. Повернулася назад. Гойднулася лампа, обличчя гостей. Клим, тикаючи пальцем через стіл у груди Михайлові, репетував, бризкав слиною.

— Ні, ти скажи… скажи! Прав я чи ні! Прав чи ні?

— Неправда, є душа в людини, — твердо сказав Михайло. — Яка це людина — без душі? Бездушними звуть дуже поганих людей, злих…

— Слово!.. Слово!.. Ти до діла скажи, до діла! Я сам читав брошуру, сам читав… Чорним по білому написано — нема душі… Га? А «душа» — то слово… Еге, ти мене не спіймаєш! Га-га-га!

— Ніщо не пропадає, — сказав Михайло. — Все передається далі й далі. Добро і зло, наука, знання. Так і ми залишимося в ділах наших, в дітях…

— Еге, таке ми чули! Так то ж не душа!..

— Душа, — вперто заперечив Михайло. — А все інше щезає. Живе тільки пісня, казка, знання…

— Де воно в чорта живе! — гукнув Клим. — Колись он які були козаки! Самому луциперу в очі плювали, татарві та ляхам страху наганяли, а їхні діти — самогон дудлять та всякі, як їх — твісти викобенюють! Га-га-га! От тобі й живе!..

— Правду каже Михайло, в пісні народна душа, — розчулено озвався дядько Харко. — Заспіваймо нашої, старовинної. Мокрино, починай, а ми — підтягнемо…

Мати одкашлялась, тихесенько, проникливо заспівала, тримаючись рукою за щоку:

— Повій, вітре буйнесенький, Та з глибокого яру…

Посмутніли обличчя гостей, схилилися додолу голови.

— Ой прибудь, прибудь, моя миленька, Та з далекого краю. Ой та як мені повівати — Яри глибокії. Ой та як мені прибувати — Краї далекії. Хилітеся, густі лози, Та куди вітер віє, Ой дивітеся, карі очі, Відки милий їде. Хилилися густі лози Та вже перестали, Дивилися карі очі Та й плакати стали…

Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..

Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:

— Не треба, синочку… Синочку, не треба…

— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!

Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:

— Віє вітер, віє буйний, Дуба нагинає. Сидить козак на могилі Та й вітра питає: «Скажи, вітре, скажи, буйний, Де козацька доля? Де надія, де гетьмани, Де слава і воля?» Йому вітер одвічає: «Знаю, козак, знаю. Твоя доля козацькая В зеленому гаю…»

Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?

— …Затоптана, заорана Сірими волами… Схиливсь козак та й заплакав Дрібними сльозами…

А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:

— Породила