Олександр Павлович Бердник - Чаша Амріти

хустка. Взяти синка за руку, серп у другій руці, та — на поле, до широкого лану життя. Хвилюються хліба, зоріють волошки поміж колосками, вітер грається з вусатими ячменями, складає легенду про Сина людського…

Михайло постояв перед іконами, задумавшись. Мати зберігає давню традицію. Молиться чи ні? Кого вона бачить за мальованими ликами? Про що їй каже суворий сивий Саваоф? Може, в тому образі дивиться на неї батько її, або дід, або пращур? І дякує вона рідні предковічній за життя і турботи, за любов свою і горе, за все те неповторне й химерне, що передали їй предки з минулих віків через лона матерів божих — матерів людських. Куди веде той шлях? Де скінчиться?

Скрипнули двері. В хату всунувся батько, грюкаючи важкими чобітьми. Війнуло неповторним запахом кузні — вугільним димком. Обнялися батько з сином — просто, щиро.

— Пробач, я прямо з кузні, не вмивався. Руки чорні…

— Що руки, тату? їхня чорнота ясніша за деяку чистоту…

— По-книжному говорити навчився, — усміхнувся батько, смикнувши сивого вуса. — А проте — правду сказав. Ну, сідай, вип’ємо, розкажеш, як та що. Зараз родичі прийдуть — дядько Харко, тітки, ще хтось там з сусідів. Зажди, я тільки руки одшарую — бач, як вугіль в’ївся…

Батько вийшов з хати, зупинився біля вмивальника, взяв великий шмат господарського мила, почав милити вузлуваті руки. Михайло став на ґанку, дивився на його похилу постать. Постарів коваль Кузьма, постарів. І понижчав. Колись був славний козарлюга, ставний, високий. Чорний вус, карі очі, кучерявий чуб. Як проходив вулицею — тини тріщали. Добра ж бо пара комусь судилася! От і зітхали дівчата, червоніли, коли падав на них погляд молодого коваленка.

Вибрав Кузьма мовчазну дівку Мокрину. Поселився у батьківській хаті край села, став ковалювати. А як з’явився колгосп — пішов у колгоспну кузню. Скільки того залізяччя перейшло через його руки? Хто полічить?

Батько скінчив умивання, втерся рушником. У хвіртку вбігла мати, несучи четвертину горілки. Передала батькові.

— Неси, став на столі. Я розпалю примус під комином, посмажу яєшеньку та вишкварок. А холодець у мене є, з линів. Добрий холодець. Та гурочків нашукаю, помідорчиків. Добра закуска буде. Там люди йдуть, хай заходять до хати. А я — зараз…

Вона шаснула на город, зігнулася над гудиною, вишукувала огірки. На подвір’я зайшов сусід Клим з жінкою. Вони поздоровкалися з Михайлом, почали питати про погоду в Києві, про ціни на картоплю, на м’ясо. Батько одніс четвертину в хату, запросив гостей. Вернулася з городу мати, висипала з пелени десятків два тугеньких огірочків на лаву. Хутенько розпалила примус, поставила сковороду. Зашипіло синє полум’я, зашкварчало сало. Мати почала бити в сковороду яйця.

Прийшов дядько Харко, мірошник. Зняв сірий піджак, пожартував:

— Що не одягай — все одно біле буде. Так я вже в одному піджаку ходжу. Як умру, витрусите мене — підвода борошна набереться…

— Таке скажеш, — мовила мати, помішуючи яєчню. — Аж страшно слухати…

— Чого там страшно? — сміявся Харко, пригладжуючи руді патли. — Ну де ти там, Михайле? Йди сюди, почоломкаємося. Не одцурався ще рідні?

— Як бачите, — відповів Михайло, вітаючись з дядьком.

— Нічого, славний козарлюга. Тільки змарнів. Змарнів, брате! Чого б то? Мо’, зірки так засушують?

— Зірки ж не дівчата, — жартував Клим.

— Клопоти, — неохоче сказав Михайло.

Мати пильно глянула на сина, заметушилася біля столу, примовляючи:

— Ну то сідайте та повечеряємо. Кузьма, ти ж виставляй там чарки. Мишку, сідай на покуті. От добре, ось і кума Марина йде. Прошу вас, якраз вчасно. Мишко ж приїхав…

Приходили ще люди, дядьки, тітки, сестри та двоюрідні брати. Сідали довкола широкого дідівського стола. Дивилися на Михайла, оцінювали, прислухалися.

Меркли барви дня. Сутеніло. Грав багрянцем захід. Батько ввімкнув електричну лампочку. Заіскрилися в тому сяйві шати богів, замерехтів у четвертині сивий первак, заблищали принадні помідори. Старий коваль почав розливати в чарки. Запанувала урочиста тиша.

— Мокрино, йди ж до столу. Чого ти там, у кочергах?

— Та, може ж, подати що…

— Все є, — загукали гості. — Матір до сина. Мокрино, не огинайся. Вип’єш з усіма…

— Ну, будьмо, — сказав батько.

— Щоб не остання, — додав сусіда Клим, сяючи повним червоним видом. — 3 добрими людьми випити — і не треба нічого!

— За Михайла, — мовив дядько Харко, дмухаючи на чарку. — За його зоряну науку!

— Та за матір, що виростила такого сина, — озвалася кума Марина, повертаючи кругловиде обличчя до Мокрини. — І наше село прославиться ученими. Не тільки гречкосії, а й он які люди виросли!

— Таке скажеш! — докірливо мовив коваль. — Хіба гречкосії — злодії, чи що? Годують же всіх гречкосії!

— Так-то воно так, а все ж гречкосіїв багато, а учених мало. Ти, Кузьма, не прибіднюйся, син у тебе славний!

— Хіба він один? Багато з села учителів, та інженерів, та механіків. І поет є, і в міністерство он Варфоломеїв Симон добрався!

— То вип’ємо ж, — забідкалася мати, — а то засперечалися, аж руки потерпнуть!

— Солодша буде, — засміявся Харко. — Будьмо!

Випили. Захрумтіли огірки на зубах. Смачно зачавкали щелепи, перемелюючи помідори, холодець, яєчню. Налили по другій. Випили, пом’янувши далеких і близьких покійних родичів, царство їм небесне. Ніс у Клима набряк, налився бурячковою синявою. Він підняв товстого пальця вгору, одкашлявся і сказав:

— Ти оце, Марино, сказала — царство небесне! А де воно, те царство? Пусте слово, еге ж!

— Так примовляли діди, батьки, — чемно відповіла кума Марина, обтираючи краєчком хустки губи. — Так і нам заповіли. А воно таки і є. Кудись же дівається душа людська після смерті?

— Яка там душа? — зареготався Клим. — Пара, дим. Ху — і нема. Що таке людина? Все’дно, як кабан. Зарізали, здох, нема. Так і ми. Спустив дух, упав, закопали. Черви з’їдять. Оце тільки й нашого — четвертина на столі, горілка в ній. Ото