Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Ні, ні, не сьогодні, — стурбовано відповів Антонов-Овсієнко.

Він знову налив собі вина й одним ковтком спорожнив келих.

— Що тебе хвилює? — спитала вона.

Володимир Олександрович хмикнув, немов хтось поставив йому запитання, в чому суть буття. Це питання мучило його, приносило смуток у серце. Він волів, щоб ворожка або й, чого у світі не буває, сам Господь Бог зазирнув у душу й розповів йому, хто він насправді. Та, на жаль, ні у ворожок, ні в Бога він давно не вірив, а якщо й вірив колись у що-небудь, то хіба у волю людини, здатну совати гори. Без сумніву, людина є володарем світу, тому що нікого розумнішого на Землі немає.

— Не турбуйся, ти дуже багато про що хвилюєшся, — пробуркотів червоний командир.

Дівчина лукаво посміхнулася, підійшла до чоловіка й елегантно сіла йому на коліна.

— Дурненький, мені лише потрібно, щоб ти був задоволений, — сказала вона й обплела руками його шию.

Тонкий аромат залоскотав у ніздрях Володимира Олександровича, і в його голові одразу промайнула думка: чудових повій добирали собі петлюрівці. Вроджений скептицизм заважав йому розслабитися, адже в кожній людині він бачив потенційного ворога. Але зараз дівчина уважно дивилася йому в очі, обережно проводила долонею по пишній зачісці більшовицького командира.

— У цій голові багато хвилювань, — ніжно прошепотіла вона.

— Не більше, ніж у цій багатослів’я, — підіграв дівчині Володимир Олександрович і торкнувся її лоба.

Вона бавилася його пасмами, гладила по щоках, заграючи, м’яко торкалася пальчиком губ, ніби хотіла повторити всі лінії обличчя, перемалювати їх, змінити. Жінка чуттєво відкрила рот, ніби ці дотики приносили їй інше, душевне задоволення. Антонов-Овсієнко уважно дивився на тонку маску екстазу на її милому личку. Але з кожною секундою накладка з пап’є-маше розпадалася на частини, і тоді жіночий лик раптом втрачав ознаки штучності, нібито вона й справді була близькою до екстазу.

У голові Володимира Олександровича більше не залишилося думок — ні про революцію, ні про червоних, ні про білих, ні про петлюрівців. Усе, що його обтяжувало, раптом розтануло, як маска у дівчини легкої поведінки, яка щиро повірила в ту гру, яку вона вибрала. Командир уп’явся в губи своєї гості, почав пристрасно цілувати її, нишпорячи руками по сороміцьких місцях. Цей поцілунок раптом з’єднав їх, наче дивовижних сіамських близнюків.

Пізно вночі Варя прокинулася. Поруч мирно посопував Антонов-Овсієнко. Дівчина розплющила очі й повільно, намагаючись не розбудити, відсунула чоловічу руку зі свого плеча. Устала з ліжка, накинула халатик і пішла, як уже звик­ла, босоніж. Вона рухалася в повній темряві, намагаючись не видати себе. Її ніжки миготіли в молочних місячних відблисках. Варя хотіла пробратися до дверей, тому що думки про втечу не давали їй спокою. Скільки часу їй призначено тут сидіти? Скільки ще терпіти ці знущання?

Минуло три роки відтоді, як вона потрапила в будинок розпусти, тому що мати померла, а вітчим пив і бив постояльців. Хіба ж їй на вулицю йти з простягнутою рукою? Варя довго наважувалася, та, напевно, така її доля — йти шляхом страждання. Спочатку, коли бачила перед собою добре одягненого пана, у піджаку й накрохмаленій сорочці, напахченого французькими парфумами, — вона лякалася. Але потім страх змінився звичкою, жалість до себе — хитрістю, а муки душевні вона навчилася вміло ховати за милою усмішкою. Ось тобі й маєш, Варю, — сказала б їй матуся, — але вона вже не називала себе так. Ні, лише Жозель і Зізі, ніби минуле було стерто чиєюсь рішучою рукою, і тепер вона — жінка, яка дарує чоловікам насолоду; вона — тінь самої себе, річ, якою користуються, тому що є тваринна потреба в зляганні. І вона не називала свого імені нікому, і нинішньому червоному командирові теж, тому що вона — предмет.

Якийсь час дівчина соромилася цього, мучилася, та згодом відкинула сумніви, позаяк людина задля того, щоб вижити, здатна піти на найжахливіші вчинки, бо виживання — понад совість. І зараз, спросоння, вона брела в бік дверей, наївно думаючи, що вони незамкнені. Уже декілька ночей поспіль вона прокидалася і йшла до виходу, тому що страх насичував її тіло своєю чорною тінню; і вона не мала пояснення, чому хоче втекти. Коли Варя підійшла до великих двостулкових дверей, намацала ручку й смикнула на себе, то, звісно, нічого не сталося. Володимир Олександрович передбачливо замикав двері й ховав ключ, щоб полонянка його не знайшла. Розгнівана дівчина спересердя стукнула долонею по дерев’яній поверхні, й тут пролунав голос:

— Ти куди?

Жінка сторопіла, розвернулася і побачила в сутінках силует більшовика. Він стояв у проході, позаду фіранок, що прикривали вхід до коридору, тому його постать можна було розгледіти лише частково. З несподіванки жінка здригнулася.

— Мені треба було перевірити, — пробелькотіла вона.

— Що перевірити? — суворо запитала фігура з темряви.

— Це просто… Бажання серця…

— Нічого не розумію.

— Ой, я втомилася і піду спати, — сказала вона й рушила просто на той силует, щоб пройти далі до спальні.

Володимир Олександрович побачив, що дівчина йде до нього, і раптом, невідомо з якої причини, гіркий жаль проник у його душу. Він підняв руку й затримав її. Варя не пручалася, бо знала — вона у його владі. Лише інстинктивно затріпотіла в його міцних руках, адже не могла більше контро­лювати емоції. Дівчина заплакала, сльози котилися з її очей, потекли по щоках і беззвучно падали в темряву. Вона не ворушилася, скута безпорадністю, паралізована своєю нездатністю що-небудь зробити в цій ситуації, скам’яніла від слабкості. І тоді, спостерігаючи за муками дівчини, Володимир Олександрович раптово відчув тепло у своїх руках, яке повільно текло по судинах і врешті дісталося холодного, розсудливого серця. Спочатку він не зрозумів, що відбувається: повія своїм плачем зворушила його, немов її стогін щось для нього означав. Людина є тим, що вона пізнала про себе саму. І тоді червоний командир зрозумів, що має почуття до цього тендітного створіння, яке віддавалося раніше всім охочим, але тепер належить йому. Це розуміння так вразило Антонова-Овсієнка, ніби в нього вдарила блискавка. Він простягнув руки і пригорнув дівчину — ніжно, ніжно! В його обіймах зненацька відчулась уся притамована ласка, що накопичилася в чоловічій свідомості. Ніби він пригортав кош­товну посудину, яку за жодних обставин не можна розбити. Володимир Олександрович здивувався сам собі — звідки в ньому такий солодкий потік, з яких джерел б’ють