Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

рідними наших загиблих хлопців. Вони вітають з усіма святами. Їду в Полтаву — можемо з ними побачитись. Як я можу когось із них забути, якщо вони наші?

Вже під час служби я вийшла заміж. З чоловіком ми були знайомі давно, ще у Полтаві. Якось я зателефонувала йому по роботі, а він сказав, що зараз в АТО. А потім, коли я вже почала збиратися, подзвонила порадитись, що із собою взяти, що купити для роботи. Він радив, підтримував, підказував. Спілкувались, спілкувались… і доспілкувалися до того, що він одягнув мені обручку.

Ми служимо в різних підрозділах. Вони стояли недалеко від Авдіївки, коли ми воювали там, і раз на місяць ми зустрічалися на «Новій пошті», забираючи посилки. Ото такий у нас був «канфєтно-букєтний» період. Зустрічі романтичні по 10–15 хвилин. Зараз бачимось у відпустках — 30 днів на рік. Намагаємось розбивати відпустки, щоб частіше зустрічатись.

Він, звісно, говорив, що не хоче, аби я йшла на війну. «Але ти така, що все одно зробиш, як задумала, тож моя справа — підтримати тебе. Переконувати ні в чому не буду — ти вже доросла людина». Так він мені сказав, і я вдячна йому за це. До побратимів не ревнує. В нас абсолютна довіра.

Тяжко було знайти точку, коли тебе сприйматимуть як людину, яка допоможе, з якою можна поговорити. Бути на передовій і водночас не втратити жіночих якостей. Зараз хлопці сприймають мене як сестру, дехто — як маму навіть.

Раніше я була як з картинки. А тепер… Приїхала у відпустку, бачу, що сивина, треба б зафарбувати… Кілька днів збиралась у перукарню. І якщо раніше я могла просидіти в салоні краси зранку до вечора — манікюри, педикюри — й отримувала від цього задоволення, то зараз мені не хочеться марнувати на це час, хочеться прожити його з користю. Наприклад, по максимуму чогось навчитися. Ось нещодавно просила хлопців навчити мене «ЗІЛ» водити…

Телефонна книжка дуже поріділа. З багатьма тепер маємо різні погляди. Шкода витрачати час на пустопорожні балачки. Про те, що ніготь зламала, консервація, вії наростити треба… На війні я знайшла людей, яким близьке те, що й мені. Це мої однодумці. Війна зробила мене терплячішою, менш емоційною. Раніше я вимагала результату «зараз і негайно», тепер навчилася чекати, усвідомила, що часто треба довго щось робити і вкладати, аби цей результат був. І головне, що мені дала війна — це люди. Неймовірні люди навколо мене, з якими я навряд чи перетнулася б і почала дружити у цивільному житті. Вони вчать мене, підтримують і роблять кращою.

Марина Валицька
«Ксена»
«Правий сектор», 54-та окрема механізована бригада, 46-й окремий батальйон «Донбас-Україна»

Моя історія почалася на Майдані. Я була одружена, в нас був сімейний бізнес. Попереду були вибори, я брала участь у передвиборчих кампаніях. Думала, що в політичній сфері принесу більше користі, бо у військовій справі я нічого не розуміла і не бачила, чим можу бути корисною на війні. Трішки займалася волонтерством. Пройшли одні вибори, другі, але жодних змін не відбулося. У жовтні-листопаді 2014-го я вирішила пройти якийсь вишкіл, бо хтозна, чого чекати завтра, в будь-який момент може початися повномасштабне вторгнення, і до того треба бути готовим. Знати, як поводитись зі зброєю, і в разі чого захистити своїх рідних і себе. Хоч я сама з Центральної України, і жодних ознак того, що в нас це може початися уже завтра, не було. Я записалася на вишкіл, мені запропонували піти в «Правий сектор» волонтером — допомогти і паралельно навчатися. Я приїхала на базу, почала опановувати перші навички і заодно допомагала — спочатку розбирати волонтерську допомогу, потім працювати з паперами в штабі. Там і залишилася.

В 2016 році 54-та бригада запропонувала нам підписати контракти і вступити до Збройних сил нашим підрозділом «Правого сектора» як окрема рота. Відтак ми почали отримувати зарплати і легальну можливість воювати. Бо поки підрозділ не був офіційним, нас могли прирівняти і до ОЗГ. Підрозділ мав залишитися цілісним, усі в одній роті, що для нас було важливо. Саме на таких умовах нас брали в бригаду. Я погодилась і підписала контракт.

Було багато охочих долучитися до нас: і «правосєки», й ОУН, «азовці», «айдарівці» — різні добровольці. Ми почали доукомплектовувати свій підрозділ. Тоді шоста хвиля мобілізації вже пішла, вакансій було багато. Плани в нас були грандіозні. Ми собі воювали, виконували бойові завдання, всіх усе влаштовувало. І, уявіть собі, до цього ж ми воювали без будь-яких зарплат, пільг, статусів. Тож спершу була навіть трохи ейфорія. Потім, щоправда, в нас стосунки з керівництвом погіршились. Нас почали розсіювати по різних місцях. І розумієте, це все було в рамках