Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

ньому Золотим Руном, вдень і вночі пильнувала сторожа із сотні мужів, усі в хрустких панцирах, наче Стоголовий Змій, що кільцем опоясував скарбницю царя колхів.

Медея і Ясон тихо ступали по траві, непомітні в тіні тисів та мирту, коли замерехтіла їм золота луска Стоголової Варти. Медея сховала Ясона у найчорнішій гущі дерев, а сама виринула з тіні і, стоячи у місячному сяйві, почала наспівувати.

Не збереглися слова пісні, що нею Медея заклинала світ довкола себе. Обходячи святиню, ступала боса, наспівуючи та розприскуючи зі золотого флакончика таємничу росу з п’янким ароматом. Коли підійшла до Дуба, перший вартовий заступив їй дорогу, але вона, далі наспівуючи, приснула йому в очі присипляючу рідину; у цю мить на обличчі воїна-змія розлився вираз блаженства та зачарування, він опустив меча і повільно опустився на землю біля ніг чаклунки. Медея описувала все вужчі кола, все тісніше обплітала святиню смугою соку з колхідського крокусу, наспівуючи все ту ж пронизливу мелодію, аж доки Стоголова Варта не лягла на землю, занурившись у напівсон.

Медея покликала Ясона.

— Ходи.

Коли Медея почала наспівувати, він теж розгубився, наче перетнув грань між дійсністю та галюцинацією. Все, що тої ночі трапилось у Гаю Ареса, залишилось у Ясонових спогадах дивно неясним і каламутним. Наче уві сні, зірвав зі святого Дуба Золоте Руно і, разом із Медеєю, увійшов до святині, де були скарби, про які ахейці навіть не мріяли. Навантажені золотом і коштовним камінням, що походило із далеких північних гір, залишили святиню та поспішили на корабель.

Аргонавти з веслами в руках, по двоє на кожній лаві, чекали, щоб відчалити від берега. Пізніше розповідали, що Медея, перш ніж зійти на «Арго», завагалася. Але це тривало неповну секунду, як перерва між двома ударами серця. Ясон допоміг їй вийти на корабель і нава, відштовхнута веслами, відразу опинилася посеред ріки. Всі працювали мовчки, щоб якомога швидше виплисти на відкрите море, розуміючи, що стягнули на себе смертельну небезпеку, викравши доньку царя Колхіди. Лише Аргос, Кітісірос, Мелас і Фронтіс відчували безтурботну пташину радість, безмежно вірячи чудодійним силам, якими володіла Медея.

Коли настав день, царський палац у Аї облетіла звістка, що аргонавти відпливли, забравши Золоте Руно та Медею. Ніколи не вийшло наяв, хто перший приніс страшну новину і поставив на ноги весь палац.

Цар Аєт негайно ж вислав погоню. У золотому шоломі, оздобленому чотирма червоними пір’їнами, з-під якого блискали білки очей, особисто відправив колхідський флот; а командування ним довірив Апсіртові.

І здавалося, що то не кораблі варварів, а зграя птахів білокрилих випливла на море і рушила в погоню за втікачами.

Тимчасом сприятливі вітри гнали самотню грецьку наву до краю пеласгів, до Іолку, оточеного пагорбами, святого міста Артеміди. І не минув третій день, як «Арго» причалило до берегів Пафлагонії. Тут, на прохання Медеї (вона хотіла принести жертву Гекаті), аргонавти стали на перепочинок. Ніхто ніколи не довідався, яку жертву принесла Медея Триликій Богині, але олтар, споруджений аргонавтами, ще існував тисячею років пізніше, коли Аполлоній Родоський відвідав Пафлагонію.

Звідти «Арго» — на пораду Медеї — помчала на північ. Аргонавти хотіли збити погоню зі сліду і з боку Фракії вплисти до Босфору, а ще Медея хотіла просити поради в Кірки, що мала при березі Істру свою оселю. Але не судилося Медеї безвинною вплисти у Пагаси: коли «Арго» причалила до малого острівця при гирлі Істру, присвяченого Артеміді, і стала на якір, до сусіднього острівця наблизились колхідські кораблі, відрізаючи мінійцям дальшу дорогу. Апсірт, подібно до Медеї, прагнув здобути допомогу Кірки, — так зустріч сестри з братом стала неминучою.

Заговорила Медея:

— Не думаю, що ми обоє можемо вийти неушкодженими з цієї зустрічі. Але, якщо Апсірт згодиться прийти сам на острівець Артеміди, спробую умовити брата повернутись до Аї.

Отож вислали герольда з коштовним даром, — був то пурпуровий плащ, подарований Ясону царицею Гіпсіпілою, — і викликом од Медеї, щоб Апсірт прибув для розмови з сестрою.

З’явився сам, без охорони, на святому острові, як хотіла Медея.

Тимчасом посутеніло, так що ледь могли бачити свої обличчя.

— Отож, ти прийшов, — мовила Медея.

— Що ти хотіла мені сказати?

— Повертайся до Колхіди, а мене залиш моїй долі.

— Ти добре знаєш, що я не можу цього вчинити.

— Так. Знаю.

— Я думав, що тебе викрали сини Фрікса.

— Сини Фрікса невинні.

— Отож, ти сама?

— Я сама.

— Медеє?

— Так, Апсірте.

Їхні імена зависли у повітрі, пересиченому густим запахом акації. Зі схованки вийшов Ясон із оголеним мечем та кинувся на Апсірта. Медея закрила обличчя, щоб не дивитись на смерть свого брата. Удар Ясона був таким замашним, що кров ринула із жил Апсірта, наче з жертовної тварини, і заплямувала сріблястий серпанок та весільні шати Медеї. («Ніколи вже не позбудуся тієї крові», — промайнула в неї думка.)

Ясон старанно розтяв тіло Апсірта на шматки, тричі злизав його кров, щоразу спльовуючи, як то чинять убивці, щоб не переслідував його дух убитого.

Тоді Медея стала на березі острова із запаленим смолоскипом, який наготувала завчасно. (Отож, із самого початку знала, як закінчиться ця зустріч). То був знак для мінійців, що Апсірт мертвий. Кинулися вони на колхів, які нічого такого не сподівалися, і з піратською вправністю багатьох повбивали, а решту розпорошили.

Тепер аргонавти могли спокійно рушати в дальшу подорож. Але Медея заперечила.

— Тут неподалік мешкає моя тітка Кірка. Нам слід завітати до неї, щоб вона очистила нас перед дорогою.

Ясон та Медея босоніж, як воно годиться покутникам, помандрували до Кірки пишноволосої.

Кірка мешкала в садибі, збудованій із гладко тесаного каміння, в долині, оточеній кущами ліщини, чорними тополями та вербами, — тут вона вирощувала магічне зілля.

Здалеку помітила мандрівників і розпізнала Медею. Вийшла їй назустріч і дала знак рукою, щоб ішли за нею. Коли зайшли до зали, вказала їм місце почесне, стільці, гарно оббиті срібними цвяхами. Але вони рушили до вогнища і сіли в попіл, як слід робити покутникам. Медея затулила обличчя руками, а Ясон застромив у стелю меча, яким убив її брата. Зробивши так, здійняли погляд на Кірку і, коли глянули просто їй в очі, Кірка довідалася, що гості вчинили вбивство.

Підвелась зі стільця і мовчки, зі зморщеними бровами, почала готувати очисну жертву з крові новонародженого поросяти, якою обприскала їм голови та руки. Їй допомагали чотири служниці-жриці, що готували вино та ячне тісто для жертви