Світлана Горбань - Зодчий із пекла

й наше місто. Розмістилися фашисти в колишньому палаці Барвиненків, де перед війною знаходилась агрошкола. Німців було багато, понад взвод, вони мали кілька машин, на яких підвезли пальне для підпалу будинків.

Неповне відділення розвідроти невідомого підрозділу Червоної Армії на світанку незбагненним чином з’явилося із середини палацу, перебило всіх фашистів, не давши їм звершити свою чорну справу.

Тим часом до парку наближалися ще більші сили ворогів. Відділення зустріло їх автоматним вогнем, влаштувавши засідку в улоговині по дорозі до парку сільгоспшколи. Знищила дві автомашини та майже два взводи есесівців. Герої-розвідники не пропустили ворогів. Всі вони загинули, останки пізніше було перепоховано у братський могилі Меморіалу солдатської слави. Ні прізвищ невідомих героїв, ані навіть їхньої частини встановити поки що не вдалося.

Суєта навколо трупа. Кліп

— Зверху зняли?

— Так, два рази. І збоку теж.

— А знизу?

— А як його знизу знімати?

— Лежачи, Колькó, лежачи на підлозі! І швидше!

Спалах, спалах, спалах. Старенький плівковий фотоапарат дзижчить і клацає. Кінчев для надійності фотографує труп і на камеру свого мобільного, обережно переступаючи через товсті книги, що безладно валяються на підлозі.

* * *

Величезна шафа відсунута вбік. Фотографується звільнене від її ваги тіло Ярижського. Обережно витягається з покляклої руки довгий кухонний ніж. Поняті — Надя Щукіна, Боря Цокотюха, Дмитро Дука — дихають глибоко й дивляться зляканими очами.

Слідча бригада квапливо й діловито робить свою справу.

* * *

Ольга Ярижська заламує руки, хапається за скроні, намагається пити воду, подану їй у високій тонкій склянці.

— Повірте, я… Я… Я не можу говорити! Невже ви не розумієте?! Мені погано! Мені дуже, дуже погано! Поверніть мені телефон, я подзвоню моєму адвокатові.

— Я сам йому зателефоную, — не втрачає цілковитого самовладання Кінчев. — Він у Барвінківцях, ваш адвокат?

— Ні, у Києві.

— Наскільки я пам'ятаю, після попередніх вбивств ви не зверталися до нього за допомогою?

— Тоді мій чоловік був живий! Він усе вирішував. А тепер його… Господи, що мені тепер… Що мені тепер робити?

— Розповісти, що відбулося.

— Я не можу… Не можу зосередитись. Лікаря! Мені погано!

* * *

Леся Монтаньоль затуляє рота носовою хусточкою. Білою, обшитою тонким мереживом. Широко розчахнула очі, глибоко дихає.

— Води? — співчутливо пропонує Микола Власенко.

Вона негативно качає головою:

— Ні… Спасибі… Зараз пройде… У мене буває так… Іноді… Коли… Ой!

Вона знову здригається в дрібних конвульсіях, намагаючись перебороти новий напад нудоти.

* * *

Вогні ліхтариків снують навколо особняка, в них кружляють неквапливі густі пластівці. Нічого не видно на свіжому снігу. Сліди самих співробітників міліції тануть під покривом сніжинок протягом чотирьох-п'яти хвилин.

— Марно ми час витрачаємо, Мишко, якщо тут хтось і проходив… Нічого не залишилося.

— А якщо крім слідів?

— Що, наприклад? Крім слідів?

— Не знаю. Недопалок, рукавичка, навіть документ який-небудь, загублений. Може, поспішав…

— Ох, студент! Якщо це той фрукт працював, який дівчину й охоронця на той світ відправив, так він, схоже, нікого не боїться й поспішати не стане. І слідів не залишить. Навіть недокурка. А якщо й кинув де, то знайди, спробуй! Пішли до приміщення, нема чого тут даремно стирчати…

* * *

Кінчев сидить напроти Ярижської у яскраво освітленому кабінеті її чоловіка.

— Якщо вам самій важко, я допоможу вам, Ольго Володимирівно. Ви перед смертю чоловіка перебували в залі? Поруч із бібліотекою?

— Так…

— Двері були відкриті?

— Так…

— Але звичайно вони зачинені?

— Так…

— Чому не закрили цього разу?

— Не знаю… Повірте, я не можу… Нічого не можу…

— Це ви їх так залишили?

— Ні… Не пам'ятаю… Я була у своїй кімнаті й… Щось хотіла сказати Кирилові… Я не пам'ятаю, нічого не пам'ятаю… Я не… Я не торкалася дверей…

— Їх не закрив Кирило Іванович?

— Може й він… Він іноді бував неуважним.

— Іноді чи частенько?

* * *

Зім'ята, але суха хусточка з мереживами лежить на столі. Леся Монтаньоль говорить повільно, дивлячись на віконну штору й старанно підбираючи слова:

— Зовсім нічого підозрілого. Або навіть незвичайного. Я була в своїй кімнаті, тобто, в цій, для гостей. Потім вийшла в зал, трошки пограла на роялі. І от саме в цей час…

— Так-так, продовжуйте.

— Такий гуркіт, незвичайний. Удар, глухий. Лемент.

— Лемент чи лементи? Численні?

— Кілька голосів.

— Що кричали?

— Я не розібрала слів. Окремі вигуки. Короткі.

— Але багато?

— Ні, зовсім не багато. І недовго.

— Чому ви думаєте, що недовго? Дивились на годинник?

— На годинник я не дивилась. Але тільки кілька вигуків… Майже одночасно. І все. Потім я вийшла в зал і побачила, що туди йде слідчий.

— Іде чи біжить?

— Не можу сказати. Ну, краще так: він швидко наближався.

— Далі.

— Я підійшла ззаду й побачила. Усе це.

* * *

Яскраво освітлена кухня. Озброєні інструкціями представників слідчих органів, як оформляти письмові показання, Щукіна, Дука й Цокотюха старанно працюють кульковими ручками. Сидять у центрі, навколо стола. Попереднє опитування показало, що цікавого вони повідомити не можуть: не бачили, не чули нічого підозрілого аж до метушні, що піднялася в будинку й довкола нього.

У куточку меланхолійно пише