Джон Гришем - Острів Каміно

вона прибрала їх у маленький рюкзачок і попрямувала на південь уздовж краю води. Був відлив, тому пляж був широкий, але практично пустий: лише зрідка траплялися пари, що прогулювалися з собаками. За двадцять хвилин Мерсер, минувши ряд багатоквартирників-хмарочосів, направилася до готелю Ritz-Carlton, що був неподалік. Біля дерев’яного настилу вона обполоснула ноги, надягла сандалі, проминула порожній басейн і ввійшла в готель, де за столиком в елегантному барі на неї чекала Елейн.

Тесса дуже полюбляла цей бар у Ritz-Carlton. Двічі чи тричі щоліта вони з Мерсер одягалися у своє найкраще вбрання та їхали в Ritz, де спершу пригощалися напоями, а тоді вечеряли у готельному ресторані, який мав видатну репутацію. Тесса завше починала з келиха мартіні, а Мерсер до п’ятнадцяти років замовляла дієтичну колу. Коли ж їй виповнилося п’ятнадцять, вона приїхала на літо з підробленим посвідченням особи, і вони з Тесою разом насолоджувалися мартіні.

За випадковим збігом Елейн обрала саме їхній із Тессою улюблений столик, і коли Мерсер сіла навпроти, на неї нахлинули спогади про бабусю. У барі нічого не змінилося. На задньому плані неголосно співав хлопець, підіграючи собі на фортепіано.

— Я приїхала сьогодні вдень і подумала, що вам не зашкодила б гарна вечеря,— сказала Елейн.

— Я багато разів тут була,— відгукнулася Мерсер, оглядаючись навколо і вдихаючи незмінні запахи солоного повітря й дубових панелей.— Тесса обожнювала це місце. Воно, звісно, не для бідних, але час від часу бабуся дозволяла собі таку розкіш.

— Отже, Тесса не була багатою?

— Ні. На життя їй цілком вистачало, але й жила вона скромно. Проте давайте не будемо про це зараз.

Підійшов офіціант, і вони замовили напої.

— Ну що, як на мене, тиждень у вас вийшов досить удалий,— зауважила Елейн.

За умовленою процедурою Мерсер щовечора відправляла їй електронною поштою звіт про минулий день, де повідомляла все, що могло мати якесь значення для їхнього пошуку.

— Мені здається, що я знаю не набагато більше, ніж коли приїхала. Зате я вже вийшла на контакт із противником.

— То як він вам?

— Він справді такий чарівливий, як мені казали, і дуже приємний у спілкуванні. Він зберігає найцінніше в підвалі, але про жодне сховище не згадував. У мене склалося враження, що у нього там унизу цілий склад. Його дружина зараз у місті, і він не виявляв до мене особливого інтересу, якщо не брати до уваги його звичної прихильності до письменниць і письменників.

— Розкажіть мені про звану вечерю в Майри й Лі.

— Шкода, що там не було прихованої камери,— усміхнулася Мерсер.

Розділ п’ятий.
Посередник
І

Книжкова крамниця старого Бостона шістдесят років займала той самий будинок рядкової забудови на Вест-стрит у районі Ледер-блокс у центрі міста. Її заснував відомий торговець антикваріатом Лойд Стайн, а після його смерті в 1990 році вона перейшла до його сина Оскара. Оскар виріс у крамниці й любив свою справу, проте з часом став від неї втомлюватися. З появою інтернету й загальною кризою в книжковій справі заробляти пристойні гроші ставало дедалі важче. Його батько міг потихеньку торгувати собі вживаними книгами, час від часу продаючи якесь раритетне видання за непогані гроші, але в Оскара починало вичерпуватися терпіння. Коли йому виповнилося п’ятдесят вісім, він уже потайки шукав спосіб вирватися з остогидлої рутини.

У четвер о четвертій пополудні в крамниці третій день поспіль з’явився Денні й став ліниво проглядати полиці й купи вживаних книжок. Коли продавчиня — літня жінка, що пропрацювала там не один десяток років,— залишила прилавок і пішла нагору, Денні вибрав пошарпаний примірник «Великого Ґетсбі» в м’якій обкладинці й підійшов до каси. Оскар посміхнувся й запитав:

— Знайшли що шукали?

— Не зовсім, але це піде,— відповів Денні.

Оскар узяв книжку, відкрив її на титульній сторінці й оголосив:

— Чотири долари тридцять центів.

Поклавши на стійку п’ятірку, Денні промовив:

— Насправді я шукаю оригінал.

Оскар взяв купюру і вточнив:

— Маєте на увазі перше видання? «Великого Ґетсбі»?

— Ні. Оригінальний рукопис.

Оскар розсміявся. Оце ідіот!

— Боюся, пане, що з цим я вам допомогти не зможу.

— А мені здається, зможеш.

Оскар завмер і поглянув йому в очі, зустрівшись із його холодним, важким поглядом. Жорстким, розважливим, проникливим поглядом. Насилу ковтнувши, Оскар сказав:

— Хто ви?

— Це не має значення.