Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

повідомила, що сьогодні — перший робочий день нового року, його лікарняний закінчився, і Сашпаш вже чекає на нього в своєму кабінеті. Він невдоволено підвівся з ліжка, нашвидкуруч прийняв душ і вийшов у холодний засніжений ранок, що майорів над містом, ніби білий прапор капітуляції виснажених свят перед армією неминучих буднів.

Він зайшов до кабінету Сашпаша, котрий звично гортав останні номери місцевих газет у пошуках підказок для чергової можливої сенсації. Поглянувши на журналіста, редактор широко посміхнувся, підвівся з крісла, вийшов з-за столу і чомусь міцно його обійняв.

«Я шалено радий, що у нас працює така відома особа! Це справжня честь для нашого журналу. Скажу відверто, не кожному редактору так щастить — залучити до себе не просто талановитого журналіста, а ще й відому зірку, таку всебічно обдаровану людину!»

«Ви знаєте, я подумав, що мені не варто й надалі у вас працювати. Я вирішив взяти творчу відпустку на невизначений термін. У мене попереду дуже важливі справи, багато творчої роботи, треба реалізувати кілька цікавих проектів. Мені просто бракуватиме часу працювати на ваш журнал, тому я мушу попрощатися з вами».

«Дуже і дуже шкода... Але це ваш вибір. І я не можу наполягати, аби ви його змінили. Завжди буду радий бачити вас. Заходьте в гості у будь-який час, телефонуйте, запрошуйте на ваші заходи. Обіцяю, що ми неодмінно напишемо про всі ваші творчі здобутки! А якщо передумаєте, я завжди знайду для вас краще місце у нашому журналі. Дякую, що знайшли час поспілкуватися зі мною», — Сашпаш міцно потиснув йому руку і з лагідною посмішкою зачекав, доки він прикриє за собою двері.

Він зазирнув до свого тепер вже колишнього кабінету і побачив Галю, що, з головою занурившись в роботу, переглядала якісь старі пожовтілі фотокартки і газетні вирізки. Він підійшов до неї і поклав руку на плече. Вона смикнулась від несподіванки і підвела на нього заклопотані очі.

«Привіт! Рада тебе бачити живим і здоровим! Як твої справи?»

«Та нічого. Я теж радий тебе бачити. Класно виглядаєш! Тобі дуже пасує нова зачіска — ніби щойно від якогось відомого стиліста!»

«Дякую! Вирішила трішки змінити імідж у новому році», — Галя обережно поправила коротке, під хлопчика, каштанове волосся, і зашарілася.

«До речі, що ти робиш сьогодні увечері? Маю величезне бажання запросити на побачення і провести найближчу ніч з користю для нас обох», — він нахилився над нею і нахабно зазирнув їй у вічі.

«Ой! Це так несподівано... Поки ще не знаю, що буде ввечері, адже день тільки почався... Але від пропозиції піти куди-небудь не відмовлюся!», — Галя збентежено посміхнулася, нервово заламавши пальці на руках.

«От і добре! Я тобі зателефоную під вечір, тоді й домовимося. І запам’ятай — я не прийму відмови!», — він розчепив її долоні і поцілував одну з них, продовжуючи свердлити її відвертим поглядом.

«Гаразд, я чекатиму!»

Від Галі він пішов до адміністратора Медіа-центру і домовився про свою прес-конференцію у великому залі на восьмому поверсі, де зазвичай і відбувалися подібні заходи. Отримавши орендну плату, адміністратор взяв на себе запрошення преси і пообіцяв, що заради такої події зберуться майже всі місцеві ЗМІ. Прес-конференцію призначили за три дні.

Він вийшов на вулицю, де на нього вже чекав Посвячений. Уклонившись йому, Посвячений урочисто промовив:

«Я приведу безліч ваших прихильників на те місце і в той час, коли ви скажете. У мене все готове до вашого повернення!»

«Це добре. Це дуже добре!», — він поплескав Посвяченого по плечі і задоволено посміхнувся, піднявши голову до сірого неба, з якого знову пішов сильний сніг.

Із цього несподіваного зачудування його вивів телефонний дзвінок. Він машинально приклав трубку до вуха і відповів на виклик.

«Алло! Вибачте, що турбую вас у ці святкові дні, але ситуація того вимагає. Це Максим Борсук, пам’ятаєте, я підвозив вас додому після новорічної ночі і ви ще на моє прохання розповіли кілька цікавих історії для моєї дочки?»

«Так, звісно, пам’ятаю», — мляво відповів він, продовжуючи думати про щось своє.

«Заради Бога, ще раз вибачте мені за те, що телефоную, але... Я маю до вас ще одне божевільне прохання».

«Я слухаю — кажіть, що за прохання?»

«Мені незручно просити про це, але, розумієте, тут така справа... Я ж говорив вам минулого разу, що моя донька — ваша велика прихильниця. Я тоді переказав їй ваші історії, передав від вас вітання. Вона цілий день була у піднесеному настрої, щиро раділа, телефонувала і розповідала про це всім своїм подругам, і навіть стала почуватися трохи краще. Справа в тому, що вона хвора, дуже хвора.... Це ще з дитинства, але останнім часом хвороба прогресіє і зараз донька практично не встає з ліжка. Їй навіть довелося покинути школу. Її ще можна врятувати, але лише за кордоном, чим, власне, я зараз і займаюся — шукаю кошти на операцію. Наші лікарі лише розводять руками.... І коли я розповів їй про нашу зустріч, вона наче ожила, до неї навіть повернувся гумор, вона почала жартувати і знову виказувати інтерес до життя! Я обіцяв їй незвичайний новорічний подарунок, але ще не знайшов його. І ось мене осяяла божевільна ідея — а чи не змогли б ви приїхати до нас, бодай на кілька хвилин зазирнути до моєї доньки та просто сказати їй кілька теплих слів? Вона була б страшенно щаслива! Розумієте, скільки б важила для неї зустріч з вами? Можливо, це навіть допомогло б їй протриматися у гарному настрої до того часу, коли доведеться їхати закордон. Звичайно, я особисто заберу вас там, де скажете і коли вам буде зручно, і відвезу потім, куди скажете, якби тільки ви знайшли кілька