Інгрід Нолль - Аптекарка

провідував. Дітер більше не перебував у відділенні інтенсивної терапії, ішов на одужання, але впав у депресію найвищого рівня. Розмова між ними не в’язалася.

Коли Левіна виписали, я не могла одразу ж виставити його за двері, хоча його ліжко все-таки перенесла до його студентської комірчини. Через кілька днів, як того і треба було очікувати, він порушив питання стосовно справжнього батька.

Я не змогла прийняти якесь соломонове рішення, тож підтвердила те, що спала з Дітером. Оскільки ж він і Марґо…

— Краще нам негайно розлучитися.

Наступних кілька днів Левін не порушував цієї теми: очевидно, йому потрібен був час на роздуми.

Щодня після обіду, здавши зміну, я відвідувала свого нового друга. Ми щиро обіймалися, але до більшого не доходило. Дітям я починала подобатися.

Усім своїм музичним досвідом я завдячувала друзям. Один познайомив мене з Моцартом. Інший — із Сачмо.[10 Псевдонім американського джазового музиканта Луї Армстронґа.] Левін любив старі шляґери та «Бітлз». У Павела було піаніно, тож він співав разом із Лєне дитячі пісеньки. Він мав чудовий баритон. Іноді він влаштовував для мене маленький концерт, співав Малера чи Брамса, трішки соромився, а під час гучного сміху, коли він не так заспівав чи зіграв, припиняв.

Я була в захваті.

Якось він показав мені старі фотографії своєї дружини. «Гарна, як з картинки» чи якось так описувала її Доріт. Проте, якщо знати про її божевілля, то його вже тоді можна було простежити. Я відчула тремтіння, немов переді мною з’явилася постать з іншого світу.

— Дуже гарна, — обережно відзначила я.

— Гарна, але нещира, — сказав Павел. — Уперше хвороба заявила про себе в її підлітковому віці. Але вона про це змовчала. Хоча так, мабуть, учинив би кожен.

Ми довіряли одне одному. Павел був єдиною особою ззовні, який знав про проблему з обома татами. Я була вдячна за те, що він не глузував із мене.

Одного дня зустріла його в поганому настрої. Не кажучи нічого, він простягнув мені записку: власниця квартири вимагала його виселення.

— Тепер мені знову доведеться шукати квартиру, — сказав Павел. — Я просто ненавиджу це! Якби ти почула, що хтось здає житло, обов’язково мені скажи!

На роботі аптекарка справді чує багато різного, насамперед про смерть. Але Павел за жодних обставин не хотів бігти до родичів нещодавно померлої особи, щоб домовлятися про квартиру, яка спорожніла.

Ту думку я виношувала кілька днів. Я б дуже хотіла жити з Павелом під одним дахом. У моєму домі було достатньо місця, але як розподілити кімнати? Якраз тоді, коли я хотіла запропонувати це Павелу, виписали Дітера. Хоч він і потребував іще певного догляду, але постійний лікарський нагляд був зайвим.

Цілком імовірно, що я б відмовилася від цього тягаря, але Левін сам забрав Дітера ще й оплатив таксі. Ну що ж, тепер пацієнт знову лежав у своїй спальні, а Левін із перекошеним обличчям носив йому їжу. Здавалося, знову настали старі часи.

Не тямлячи себе від злості, я піднялася сходами вгору. Від тієї новорічної ночі я більше не бачила Дітера; тим часом минуло вже чотири тижні, мої синці на шиї зникли, але рани на душі залишилися.

Дітер був блідий, висушений і страшенно нещасний. Він дивився на мене поглядом умираючого. Я не наважилася ані виставити його за двері, ані висунути якісь обвинувачення. З огидою погодилася на його присутність.

Наступного дня я змалювала Павелу своє становище: обидва тати дитини знову дома, обидва хворі й у поганому настрої.

— Як вони поводяться один з одним? — запитав Павел. — Вони ж, мабуть, згорають від ненависті.

Найімовірніше, саме так і було. Проте вони не викльовували один одному очі, натомість підтримували один одного в хворобі та стражданнях.

— Ну, і хто з них збирається виховувати дитину? — запитав Павел, не знаючи, що порадити.

— Обидва. Але я обираю батьком тебе. Інших двох я позбавляю батьківства на підставі поганої поведінки.

Павел засміявся.

18

— Павел міг би якось пронести хоч скляночку розчинної кави, — сказала Роземарі.

— А гаряча вода?

— Я роздобуду на кухні тут на поверсі. Нам потрібен тільки термос.

Я кивнула: усе це всього лише питання організації.

І тут несподівано до палати увійшов головний лікар. Роземарі сяяла, хоча не встигла ані напарфумитися, ані одягти свіжу нічну сорочку.

Він приніс їй добру звістку: остання експертиза ракових клітин не виявила.

— Я так і думала, — сказала вона.

— Завтра знімаємо катетер, на вихідних зможете їхати додому, — сказав він.

У мене відняло дар мови.

— Вам теж уже недовго, — сказав він мені. — Тоді доведеться перейти у друге відділення…

Тож незабаром нас розлучать.

Доріт застала мене цього дня після обіду в сльозах.

— Твоя директорка не хоче давати мені валіуму без рецепта. Що мені тепер робити? — поскаржилася вона.

Щовівторка по обіді в аптеці була лише Ортруд; я написала своїй колишній співробітниці записку з відтінком шантажу.

— Чому їй не випише той засіб лікар? — хотіла знати наївна Роземарі.

— Ах, та вони ж нічого в цьому не тямлять, — відповіла я. — Ті безсердечні створіння.

Після травматичних подій новорічної ночі Доріт телефонувала багато разів. Але я постійно її відшивала.