Пол Гелліко - Томасина

створіння лісу, які не мають душі, на відміну від мене, людини, істоти розумної? Хто відповість мені на це запитання?

Білка доїла морквину і намірилась тікати.

— Ну добре, бачу, що не ти, — підсумував містер Мак-Дьюї та підвівся з землі. Білка кинулася геть, пробігла кілька ярдів, але раптом спинилася, сіла, підморгнула одним оком — і тільки після того зникла за стовбуром дерева. Мак-Дьюї пахнув люлькою і відчув якусь дивну полегшу. Повернувшись до джипа, він сів за кермо і рушив додому. Наближався час купати Мері-Pya та сідати за вечерю.

Щовечора, вертаючись додому, Мак-Дьюї сподівався, що дочка виглядатиме на нього біля входу, та щоразу його чекало розчарування. Гнів давно вже змінився збентеженням, до якого домішувався біль душі.

За порадою містера Педді він намагався дивитися крізь пальці на той факт, що його рідна дочка мовчить, як води в рот набравши. Він говорив до неї, байдуже, що дівчинка не відповідала на його репліки, і щосили намагався поводитись так, немовби між ними нічого не сталося. Він купав її, як і перше, вечеряв у її товаристві, а потім укладав її спати. Та була тут одна невеличка відмінність: Мері-Pya навідріз відмовлялася молитися у присутності батька, і містерові Мак-Дьюї не залишалося нічого іншого, як прийняти цю дивну вимогу, й тепер на час вечірньої молитви його заступала місіс Мак-Кензі.

Та він узяв собі за правило щовечора вертатись до її кімнати, схилятися над її ковдрою і цілувати дівчинку, бажаючи їй доброї ночі. Вона терпіла, не пручалася, лежала, втупившись у стелю, а її погляд та думки блукали десь далеко звідси. Мері-Pya жодного разу не відповіла на батьків поцілунок.

Коли Мак-Дьюї повернувся додому, то ні при вході, ні у коридорі на нього ніхто не чекав. Місіс Мак-Кензі метушилася на кухні. Він зайшов до дитячої, що містилась на першому поверсі, навпроти його кабінету. Мері-Руа склавши руки сиділа на іграшковому стільчику. Усі її улюблені ляльки були поскладані у кутку.

Мак-Дьюї взяв дочку на руки і сказав:

— Привіт, курчатко. Твій тато вже вдома. Щось йому скажеш?

Усяка стороння людина одразу признала б у них батька й дочку: в обох руді чуприни та голубі очі, і в обох — уперте, задерикувате підборіддя, що дивиться на тебе немов з викликом.

Тримаючи Мері-Pya на руках, безмовну і непримиренну, як завжди, Мак-Дьюї не зміг не помітити, що шкіра в дівчинки стала якась липка на дотик.

— Еге, — сказав він, — мені це не подобається. Мабуть, попросимо лікаря Стрейсея, щоб він завтра вранці прийшов до нас і подивився на тебе. Мері-Pya, чи ти, бува, не захворіла?

Дівчинка мовчала, зціпивши вуста, і Мак-Дьюї сказав:

— Ну що ж, добре. Давай скупаємося, повечеряємо і раніше ляжемо в ліжко — там тепло і затишно. А поки тебе купатиму, я розповім тобі історію про відважного борсука, що мешкав у лісах Глен-Ардарату, і про те, як Руда Глен-Ардаратська Фея, що мешкає у кам’яній хатині з лісовими, польовими й водяними друзями, врятувала його від загибелі.

Уже під час купання, коли Мері-Pya сиділа голяка у ванні, Мак-Дьюї з тривогою зауважив, що дівчинка помітно схудла, шкіра має хворобливий вигляд, та й колір її важко було назвати здоровим. То вже була зовсім не та рожева жабка, яка любила гратися іграшками у воді, стріляти слизьким шматком мила та зчиняти галас. Тепер, коли, приміром, потрапляло мило в очі, Мері-Руа навіть не морщилася.

І все ж таки було видно, що дівчинка прислухається до його розповіді.

Мак-Дьюї розповідав — і сам чудувався, як випадок, що можна описати кількома словами, у нього переріс у цілу розповідь, і у ньому самому мимоволі міцніло приязне ставлення до борсука, чий подвиг він описував тепер дочці.

В його інтерпретації борсук поставав не просто звіром, а особистістю — героїчною, шляхетною, відважною, якій знайомі людські почуття та переживання. Він гуляв собі лісом, любив життя і світ, у якому він жив. Коли ж шляхетний звір опинився у пастці, Мак-Дьюї пережив справжнісіньку душевну муку, а Мері-Руа навіть сплакнула, і це були перші звуки, які батько почув від дочки. Щоправда, вони були адресовані не Мак-Дьюї, а безталанному звірові.

Не шкодуючи фарб, Мак-Дьюї описував титанічну боротьбу борсука за життя, його відсіч нападаючим псам і навіть повідав, яких неймовірних зусиль вартувало йому розірвати капканний ланцюг і доплентатися до хатини Рудої Відьми. А коли він дійшов до місця, де Лорі взяла зраненого звіра на руки і стала колисати, щоб заспокоїти його, з очей Мері-Руа ринули сльози. І це так само були перші сльози, що він бачив відтоді, як дочка з риданням благала батька не вбивати кішку.

Того вечора, зайшовши до кімнати, щоб завершити свій ритуал і поцілувати дівчинку, про що його, зрештою, ніхто не просив, Мак-Дьюї схилився над ліжком і промовив:

— Відважний борсук скоро зовсім одужає, і якось ти його побачиш…

Він взяв її на руки, поцілував, і руки дівчинки, немов самі собою, лягли йому на плечі. Тримаючи дочку на руках, Мак-Дьюї прошепотів:

— Я люблю тебе, Мері-Руа…

Невже йому здалося, що худенькі руки дівчинки відповіли обіймами — легкими, заледве відчутними, та все ж таки обіймами? Невже насправді? Серце, яке несамовито билося у грудях, підказало Мак-Дьюї, що так усе й було. На якусь куцу мить дівочі руки зімкнулися навколо нього, пригорнулися до Мак-Дьюї.

Він поклав Мері-Руа назад на подушку, й хоч дівчинка і далі з ним не говорила, душа його співала: крига її відчуження дала першу тріщину!

Мак-Дьюї ще раз поцілував дочку, вийшов зі спальні, але двері до неї вирішив сьогодні залишити прочиненими: ану як дівчинка вночі прокинеться і стане кликати його до себе! Усамітнившись у себе в кабінеті, він ще кілька годин займався паперовою звітністю по місту та округу, перш ніж і сам пішов до ліжка. Лягаючи, він відчував на серці таке полегшення, якого вже давно не відчував.

17