Пол Гелліко - Томасина

Я, богиня Баст-Ра, збираюся здійснити справу, справді гідну богині.

У мені пробудилася сила, яку була закладена великим богом сонця Ра і великою богинею місяця Хатор.

Я каратиму винних.

Я вершитиму чужі долі.

Бути богом непросто. Кому, як не мені це знати, бо я була богинею і продовжую залишатися нею.

Люди заздрять божественній силі. А я заздрю людям. В них є можливість обирати між добром і злом.

Для богів не буває ні добра, ні зла — для них існує тільки власна божественна воля.

Цю ніч з моєї волі скоїться зло, яке має знищити Рудобородого.

Недарма я відома людям як Сехмет-Баст-Ра, як Та-що-Рве-і-Мече.

Подеколи серед літа, коли тепле південне повітря наражається на холод північного моря, по довгій улоговині Лох-Фіну гуляють дужі теплі вітри. Нагріті повітряні маси зі свистом носяться лабіринтами моря та суші в районі дельти Клайду[33] й Кілбреннанського каналу, шукаючи бодай якусь продушину, щоб вирватися з цього плетива і полетіти далі.

Ці вітри на Шотландському нагір’ї траплялися не так часто, як фени[34] у Швейцарії та Австрії, чи містралі[35] у Франції, але, на відміну від них, вони приносили тривогу і неспокій, ляскали дверима, вікнами та незачиненими ставнями і страшно завивали у коминах, але не так, як завивають вітри взимку, а на свій, особливий, копил. Коли ж такий вітер налітав на води Лоху, його поверхня хвилювалася, плескалася й бралася чорториями. Собаки у таку погоду вили й гавкали на все, що бачили, а люди ставали дратівливі. Ці вітри рідко затримувалися тут надовго, звичайно за добу вони неслися геть, підіймалися в небо і ставали купчастими хмарами, які потім вибухали грозою. Такі грози над Шотландським нагір’ям були нечасті, але дуже грізні.

І ось така сама стихія розгулялася тієї ночі, коли містер Мак-Дьюї, упевнений, що гра у мовчанку, в яку стільки часу гралася дочка, скоро закінчиться, сидів у себе в кабінеті, закінчував роботу з паперами і готувався до скорого сну.

Буря заявила про себе дужим лясканням віконниць на другому поверсі, й Мак-Дьюї стрілою кинувся нагору зачиняти їх. І варто було висунутися з вікна, як вітер з якоюсь нездоровою втіхою накинувся на рукави його сорочки, люто скуйовдив чуприну, відшмагав по щоках і очах, повергаючи в повне сум’яття. Він поквапно зачинив вікна, перевірив, чи міцно вони замкнені, і лиш тоді зітхнув з полегшею.

Якось Мак-Дьюї вже довелося відчути на собі силу шотландського містралю, й він вирішив пройтися домом, щоб перевірити, чи добре замкнені віконниці, вікна й двері чорного ходу. Дорогою зазирнув до дитячої кімнати: чи не збудилася, бува, Мері-Pya від гупання віконниць, але дівчинка спала спокійним сном. Він зачинив вікно в дитячій, щоб воно не ляскало, коли вітер подужчає й почне вриватися в оселі. Пересвідчившись, що тепер ані будинкові, ані тим, хто у ньому, ніщо не загрожує, він пішов до своєї кімнати, роздягнувся і ліг.

Годинник показував половину одинадцятої, коли Мак-Дьюї вимкнув світло і, лежачи у темряві, став прислухатися до завивання вітру в телефонних дротах та лініях електромереж, і далекого гуркоту: це розбурханий Лох котив свої хвилі на гальковий пляж. Ніч була важка й тривожна, але Мак-Дьюї гріла думка, що затяжне й малоприємне протистояння між ним та дочкою нібито добігає кінця, і за кілька хвилин він поринув у сон.

Мак-Дьюї прокинувся від протяжного жалобного котячого завивання, яке лунало зовсім поряд. Він не знав, скільки часу проспав — півгодини, годину? Котячий крик лунав, як гімн шаленій ночі. Буря розійшлась на повну силу, невтомний вітер струшував кожну деревну галузку, кожен листочок. Лох з ревом огризався на навалу вітру. Деренчали під поривами вітру покрівлі будинків, а все, що погано лежало надворі, несамовито літало по вулицях.

Мак-Дьюї прокинувся, холонучи від страху, який охоплює людей, коли ті раптом опиняються сам-на-сам з розбурханою стихією. Його нерви бриніли, як дроти за вікном, і кожен звук, кожна вібрація здавалися йому сильнішими і гучнішими, ніж були насправді.

Кіт знову завів свою пісню:

— Мру… мру… мррррррру!

Цього разу нявкання лунало прямісінько під його вікном, і від цього звуку в Мак-Дьюї волосся на голові стало сторч. Він підвівся в ліжку, спершись на лікоть, і став прислухатися.

Мак-Дьюї був таки звичайним чоловіком, і перша дума, що виникла в нього, була така: не інакше, як до нього, палаючи помстою, прийшов привид Томасини! Він затремтів, охоплений пітьмою, та потім грубо засміявся і відігнав цю думку геть. Усі сусідські будинки аж кишіли котами — вони сиділи на порозі, підвіконні чи не кожної оселі Аргайлського проїзду.

Та все ж таки, почувши звук удару і шкрябання по підвіконню, містер Мак-Дьюї не полінувався увімкнути світло — і встиг розгледіти жаринки очей, що палали розжареним кобальтом, рожеву мордочку та білі зуби. Ще мить — і це видиво зникло.

Містер Мак-Дьюї, рознервований цим видовищем та завиваннями вітру, залишався у ліжку, чекаючи та прислухаючись, і все вдивлявся в порожнє вікно. Краєм ока він розгледів годинник — початок першої.

Кіт знову завив, і цього разу йому відповів інший кіт, і в голові Мак-Дьюї наче крутнувся розжарений цвяшок, коли до нього донеслося несамовите:

— Томасина!..

Крик долинав з кімнати Мері-Pya, й від нього в Мак-Дьюї аж мурашки пішли по спині. А ще за мить він почув лопотіння її ніг та побачив білий спалах дівочої піжами. Дівчинка пробігла повз його спальню, а потім почувся звук передніх дверей, що розчинились навстіж, і літній містраль, мов зграя оскаженілих псів, увірвався в будинок та промчав по коридору, зі стукотом перекинувши підставку для парасольок, розметавши папери і