Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

І він глянув на Лессвейза.

— Ви ж бажали сказати кілька слів містерові Хопперу?

Поки Лессвейз тупо витріщався на Хоппера, тримаючись, одначе, від нього подалі, я повернувся, щоб розгледіти четвертого візитера, якого Зальцер відрекомендував як Стренґа.

На мить мені здалося, що я таки з’їхав з глузду, бо у дверях стояв із байдужим та знудженим виглядом не хто інший, як Джек Керман! Він був одягнений у білий полотняний костюм, на ніс начепив рогові окуляри, а з нагрудної кишені в нього виглядав жовто-червоний картатий носовичок — усе у найкращих традиціях справжнього денді.

Я різко підстрибнув на ліжку. На щастя, доктор Зальцер був цілком поглинутий медичною карткою і нічого не помітив. Керман глянув на мене без будь-якого виразу, звів брову й запитав у Зальцера:

— А це хто, докторе Зальцер? Вигляд у нього цілком нормальний.

— Це Едмунд Сібрайт, — повідав йому Зальцер. Його холодне обличчя освітила посмішка, і він нагадав мені Санта-Клауса, котрий ось-ось вручить іграшку слухняній дитині. — Він у нас зовсім недавно.

І простягнув Керманові мою медичну картку.

— Можливо, це вас зацікавить. Тут усе свідчить само про себе.

Керман поправив на носі рогові окуляри і скосив погляд у картонку. Я не був упевнений, що він там щось бачить, бо чужі окуляри явно не допомагали йому в цьому.

— О, так! — озвався він, міцно стиснувши губи. — Це справді цікаво. Гадаю, мені можна з ним переговорити?

— Звісно! — запевнив його Зальцер, підходячи до мене.

Керман приєднався до нього, і тепер вони обидва стояли, пильно вдивляючись у мене. Я відповів їм тим самим, сконцентрувавшись на Зальцерові, бо знав: якщо гляну на Кермана, то можу себе видати.

— Це — містер Стренґ, — повідав мені Зальцер. — Він пише книжки про психічні хвороби, — і посміхнувся Керманові. — Містер Сібрайт вважає себе славетним детективом. Правда ж, містере Сібрайт?

— Звісно, — підтвердив. — Я й справді детектив. І навіть розвідав, що Ейнона Фрідлендер перебуває на цьому самому поверсі, а сестра Гарні мертва, тіло її поховане десь у пустелі, й зробила це ваша дружина. То як вам моє розслідування?

Зальцерова всевідаюча, але сумна посмішка неначе огорнула Кермана.

— Як бачите, він говорить цілком у стилі образу, котрий обрав, — пробурмотів Зальцер. — Обидві жінки, яких він згадав, справді зникли: одна два роки тому, інша — недавно. Про це писали в газетах. Якимось дивним чином це запало йому в підсвідомість.

— Схоже на те, — відповів серйозно Керман. Він уважно вивчав мене. І мені навіть здалося (через товсті скельця окулярів я не був упевнений у цьому), що він ще й підморгнув до мене.

— Вам буде цікаво дізнатися ще дещо, — я сів на ліжку і пошепки сказав: — У мене на нозі кайданки.

Лессвейз та Лінкгаймер підійшли до Зальцера і тепер також дивилися на мене.

Керман мляво звів брови:

— Це правда? — запитав він у Зальцера.

Той ствердно кивнув. Його посмішка була страдницькою — неначе він мучився за все людство.

— Часом він буває трохи буйний, — засмучено протягнув Зальцер. — Ну, ви мене розумієте...

— Авжеж, — сказав Керман, і в його очах промайнув біль. Зробив це так натурально, що я ледь стримався, аби не копнути його.

Бленд відійшов од вікна і тепер стояв біля моєї голови.

— Заспокойся, бебі! — м’яко сказав він.

— Мені тут не подобається, — заявив я, звертаючись до Лессвейза. — Протестую проти того, що мені щовечора колють психотропні засоби. І мені не подобаються замкнені двері в кінці коридору та решітки на вікнах в іншому кінці. Це зовсім не схоже на санаторій. Це — в’язниця.

— Мій любий хлопче! — сказав заспокійливо Зальцер ще до того, як Лессвейз спромігся щось відповісти: — Невдовзі ви одужаєте й підете додому. Ми не триматимемо вас тут без потреби.

Бічним зором я помітив, як Бленд показує мені кулак, попереджаючи, аби я думав, що кажу. Я ще багато б чого повідомив, але тепер, коли Керман знав, де я, вирішив більше не ризикувати.

— Що ж, ходімо далі, — зронив Лессвейз. — А тут не так уже й погано, — і він променисто посміхнувся Керману. — То ви побачили вже все, що бажали, містере Стренґ? Ми б не хотіли вас квапити.

— О, так! — меланхолійно озвався Керман. — Якщо доктор Зальцер не заперечуватиме, я би хотів навідатися сюди ще раз.

— Боюся, що це було б проти наших правил, — сказав Зальцер. — Надто часті відвідини дуже збуджують наших пацієнтів. Сподіваюся, ви мене розумієте?

Керман замислено глянув на мене.

— Ви маєте слушність. Я про це й не подумав, — відповів він та поплив до дверей.

Це був статечний вихід, і Зальцер полишив палату останнім. Я чув, як Керман перепитав:

— На цьому поверсі більше нікого нема?

— Зараз більше нікого, — повідомив Зальцер, — але останнім часом у нас було кілька цікавих випадків. Може, ви би хотіли поглянути на карточки?

Голоси віддалялись, і Бленд зачинив двері. Косо мені посміхнувся.

— Що, не допомогло тобі, бебі? Я ж казав: ти просто один із багатьох психів.

Мені важко було вдавати розчарованого, але якось це вдалося.