Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

видно сонця; глибокі печери в горах, які виникли без допомоги людини, природним шляхом; гарячі джерела і витоки глибоких рік. До всього цього ми ставимося з благоговінням і любов’ю як до божественної присутності в людському світі. Те саме можна сказати й про окремих людей. Якщо бачите чоловіка, спроможного зберігати спокій посеред небезпеки, здатного не піддаватися бажанням і спокусам, готового прийняти будь-який виклик, такого, що вивищується над іншими й через те видається рівним богам у своїй безтурботності, — ви відчуваєте таку ж божественну присутність, яка буває іноді розлита в природі. Прагніть цього досягнути. Молитвами та самозреченням ви розвиваєте в собі дух і позбуваєтесь земних тривог та турбот. Коли дух зневажає скороминуче, повністю підкорює собі почуття і зустрічає все, що посилає йому мінлива фортуна, із непохитним спокоєм, тоді він також одержує якусь часточку цієї божественної сили.

⁕ ⁕ Коментар ⁕ ⁕

За традиційними римськими уявленнями ефект міг бути досягнений безкінечним і точним повторюванням того самого. Докладні приклади можна знайти у Плінія Старшого в «Природній історії» (28.10–28.11) і в Катона Старшого в трактаті «Про сільське господарство» (134, 139–141). Августин у своїй праці «Про місто боже» (4.8) висміював численність римських божеств, коли навіть у маленької часточки колоса було власне божество. У різні пори року в імперії відбувалося багато різноманітних свят, часто пов’язаних із традиційною сільською працею. Робігалії описані в поемі «Фасти» («Календар», 4.905–4.941) Овідія, а Луперкалії — у Плутарха в «Житті Ромула» (21). Діви-весталки та жахливі покарання для тих, хто не виконував обітницю, описані в «Аттичних ночах» Авла Геллія (1.12) і у Діонісія Галікарнасського (2.67).

Вважалося, що божественне сяйво розлите повсюди, через те мало сенс шукати вираження волі богів у різноманітних природних явищах від птахів до снів. Гнучкий підхід до інтерпретації таких знамень описаний у Лівія в «Історії Рима» (10.40) і у Светонія (розділ «Тиберій», 2). Опис відвідування оракула взятий із промов Максима Тирського (26), а розповідь про некроманта-шарлатана можна прочитати у Лукіана в «Меніппі». Перелік обставин, за яких люди вдавалися до цих популярних релігійних практик, базується на назвах розділів астрономічного довідника Дорофія Сидонського.

Жертвопринесення в римській релігії слугувало засобом спілкування між світом людей і світом богів. Воно не завжди було пов’язане з убивством тварин — їх берегли для найбільш важливих церемоній. Пахощі, просто суміш різноманітних ароматних рослин та олій — ось що було найбільш поширеною формою дарунків богам. Обряди, під час яких робилися такі пожертви, вирізнялися великим різноманіттям. Найбільшими були імператорські свята та міські вуличні процесії локального значення, але існувало і безліч дрібних приватних процедур ушанування богів у простих святилищах або вдома. Вважалося, що боги люблять аромати ніжних пахощів. Це робило возкурення ідеальним способом попрохати богів про допомогу. Подобалися римським богам і гірлянди квітів, і жертви всеспалення — все це приймалося небесами. Ранні християни часто відмовлялися брати участь у принесенні жертв, навіть якщо ці обряди полягали просто у возкуренні пахощів. Пліній Молодший на посаді намісника Віфінії на початку II ст. н. е. навіть стратив кількох християн на тій підставі, що вони відмовилися возкурити пахощі римським богам і, як наслідок, могли образити їх (див. його «Листи», 10.96). Недивно, що багато християн поступалися перед погрозами й тортурами, які інколи до них застосовувались, і все ж таки приносили жертви. Цих зрадників інші християни зневажливо називали «возкурителі». Ознакою того, наскільки християнська церква в подальшому пристосувалася до цієї традиційної практики, є центральна роль, що її відіграють пахощі в католицькому обряді, і те, що Папа римський почав називатися Великим понтифіком.

Римляни вірили, що боги перебувають на їхньому боці. Ця досить зручна домовленість називалась у них Pax Deorum — прихильність богів. Здоровий глузд вимагав приписувати успіхи людських справ божественній волі. Аналогічно і невдачі розглядалися римлянами як гнів богів, що насилався на Рим у покарання за будь-які суспільні або політичні дії, що могли зачепити божественну чутливість. Природним наслідком такого підходу було переслідування тих, хто становив загрозу для держави, тобто міг накликати на Рим гнів богів. Опис мучеництва християн базується на розповіді про смерть святої Перпетуї у 203 р. н. е. в Карфагені — це один із небагатьох давніх текстів, автором якого вважається жінка. Про долю християн за Нерона після великої пожежі розповідається в «Анналах» Тацита (15.44), однак описану там жахливу страту ми не мусимо сприймати як норму. Римська язичницька релігія була насправді широким мереживом релігійних практик без будь-якого ортодоксального стрижня, притаманного в подальшому християнству, тож ніякого внутрішнього прагнення випалити релігійні відмінності чи новації не було для неї властивим. Жорстокі покарання застосовувалися лише в тих випадках, коли суспільство починало відчувати загрозу своєму устроєві. Кількість людей, яких піддавали гонінням, зазвичай була невеликою, оскільки для системного переслідування у держави не вистачало можливостей. Гоніння на християн треба розглядати радше як стандартну практику пошуку цапа-відбувайла — могутнє символічне затвердження традиційної моралі, а не як спробу викорінити альтернативне релігійне угруповання. У Стародавньому Римі переслідували не лише християн. Маги, астрологи, шанувальники Діоніса[57] — всім їм періодично перепадало від держави. Юдаїзм одержав статус дозволеної релігії від Юлія Цезаря, а потім від імператора Августа на підставі його виняткової давності (див., наприклад, Філон Александрійський, «Про посольство до Гая», 155–158).

Запозичення культу Великої Матері, або, як іще її називали, Кібели, було зворотною стороною тієї ж системи вірувань. Якщо існуючі боги не можуть впоратися з ситуацією, спробуємо звернутися до нових. Не виключено, що римляни так і не розібралися, що саме мав на меті культ із його самооскопляннями та тріумфуючою жінкоподібністю. Але дипломати, котрі організували перенесення культу до Рима, цілком могли це розуміти. Можливо, справа була в тому, що саме тоді склалася дуже важка ситуація: Ганнібал стояв мало не перед римськими воротами, і треба було застосувати якісь нові, дуже радикальні засоби. У будь-якому разі міф про Енея ідеально дозволяв пов’язати нову богиню з римськими пращурами. Оповідь про появу Сивіллиних книг можна знайти в Діонісія Галікарнасського (4.62). Формула, що її промовляли для того, аби привернути богів ворога на свій бік, міститься в «Сатурналіях» Макробія (3.9.7–3.9.8). Колосальні завоювання Рима і його відкритість для богів-іммігрантів означали, що в подальшому там прижилося багато найрізноманітніших релігійних практик.

Упродовж перших трьох століть свого існування нова імперія поступово дрейфувала в бік цих нових релігій, багато з яких прийшли зі сходу, наприклад мітраїзм, християнство, культ Ізіди та маніхейство. Римляни нібито шукали більш близьких стосунків із божеством, ніж могли їм