Люко Дашвар - Село не люди

Сірий зухвало зиркнув на товаришів, смикнув Катерину за рукав рожевого скляного пальта. Так у пальті й упала на підлогу.

— Сірий, бля… — і всі троє навалилися на Катерину.

Рвали одяг. Мопсик захлинався.

Вітько заплакав. Рученята чайника не втримали. На себе окропом.

— Ой! — од болю підскочив.

До буржуйки кинувся, гілку палаючу витяг і прямо на кубло — кидь!

— Сука!.. — всі троє — урізнобіч.

У Сірого на щоці аж шкіра злізла:

— А-а-а-а-ай! Сука! Уб'ю! — по підлозі катається.

Двоє інших отетеріли. До тями прийти не можуть. Куди спочатку кидатися — не розуміють: чи на Вітьку малого, чи на Катерину, чи, мо! Сірому понти обламати… Маля Катерину за руку:

— Біжімо… Та цуценяти не забудь…

— Не забуду, не забуду… — з ніг падає, із землянки дереться. Мопсик поруч крутиться.

Вискочили. І з гори — комітьголов. Під горою сіли, озирнулися. Нема нікого…

— Дякую тобі дуже, Вітя, ти мене врятував…

— Здалася ти мені! — кинув Вітька. — Я цуценя рятував, бо воно аж під Сірого в купу залізло. Боявся, задушать.

— Однаково — спасибі, — Катерина сльози втирає. Пальто роздерте до тіла прикладає. Рукава відшматували, падлюки…

Де голку з ниткою взяти? Ет, мама лаятиметься. Дуже лаятиметься. А татко скаже:

— Краще б вугілля на зиму купили…

Під пальто руку запустила — як розридається!

— Ти чого? — маля їй.

— Гроші… Усі гроші вкрали!

— У тебе гроші були? — Вітька смішно плеснув долоньками, захитав головою. — От яка ти дурна! Яка дурна… Треба було мені одразу сказати. Я б так сховав — ніхто б не знайшов…

— Звідки ж я знала?..

— Нічого ти не знаєш! Як мала. Годі вже ревти, бо довго тут сидіти не можна. Знайдуть…

— А куди? Куди? Як із міста вибратися?

— Пішли…

— А ти?.. — Із тобою піду. Мені тепер повертатися не можна.

Через міст перейшли та все прямо, прямо…

— Дай цуценя понесу, — попросило маля.

— Бери… — Катерина віддала мопсика. Одразу стало ще холодніше. Ноги в ґумових чоботях — як дерево.

— Мо', десь погріємося? Іти не можу…

— Давай погріємося, — маля завернуло до під'їзду житлового будинку. — Скоро їдальня буде…

— Як це?

— Для бомжів їдальня. Вони дітям завжди без черги суп наливають.

— То давай не грітися… Пішли, пішли…

Біля дверей зачиненої благодійної їдальні трусилися од холоду десятки зо два безпритульних.

— Бомжари! Коли харч даватимуть? — вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.

— З'їж свого собаку! — кинув облізлий чоловік років тридцяти.

— Годі малих чіпати, — прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: — Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.

— А чого б це ми боялися?! — вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.

За годину ситі — розм'якли.

— Розкажи про свою Шанівку…

— Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?

— Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…

— А де твій дім?

— Тут, у Києві… На Солом'янці.

— Це де?

— А-а-а-а! — маля махнуло рукою. — Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!

— Так я його Чудним і назвала.

— Дай мені…

— Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.

— А ти зі мною говори…

— Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.

Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.

— Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.

— Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: «Спішіть, поки гарячий!»

— Тебе мамка з хати не гнала?

— Що ти! Вона у мене золота… І татко.

— Чого ж утекла?

— Не від них…

Катерина чогось злякалася, розгубилася. «Як це? — подумала. — Я ж про дядька Романа сьогодні — і не згадала…»

Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:

— Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…

До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро «Лісова».

— Це нічого… — розсудило маля. — Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.

— А чого вони звідси додому їдуть? — спитала Катерина.

— Харч продадуть і їдуть…

Метро обійшли. Вітька командував.

— На трасу треба…

Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.

— Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… — маля. — А я відійду…

Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася — рука відпадає.

Обернулася — нема Вітька. Зник разом із мопсиком.

— От хитрюща дитина, — прошепотіла. — І що мені тепер робити?

Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.

Аж за спиною гальма — як заверещать! Грюк!..

Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить — дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:

— Сука! Сука! — маля до мопсика доповзло, тремтить. — Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…

Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.

— Бідне цуценя…

Аж — геп! Здригнулася, очі розплющила — цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір — і давай між собою лаятися.

— Куди ти дивився?!

— А ти чого відстань не тримав?

— Ти у всьому винуватий.

— Ні, ти…

Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.

По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.

— Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… — ледь змогла вимовити.

На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим «москвичем» їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад — порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив «москвича».

— Мати, чуєш? — гукнув дружині.

Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.

— Ганя, а ну піди глянь… — розбуркав.

— Куди це? — спросоння.

— А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…

Ганя очі продерла, з «москвича» вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.

— Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!

Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.

— Зараз трусону…