Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

реальність, почуття панування над часом, відчуженого розуміння всього, — щоб збагнути дивність поведінки людини, яка навчила такому інших, а сама не робить.

— А знаєш чому? — сказав я Риндичевичу, виклавши ці думки. — Він уже в закиді. У дуже далекому закиді, втямив? І змінювати реальність понад це йому не можна.

— Із майбутнього, гадаєш?.. — Славко у сумніві покрутив головою. — Гм… Лаятися він надто вдатний. У майбутньому таких слів, певне, й не знають.

— Так це для маскування, — мене розпалив його сумнів. — Чи ж то важко вивчити слова.

Взагалі, Риндя визнав мої здогади слушними, і ми вирішили поговорити з Артуром Вікторовичем відверто. Нехай не темнить. Шеф вислухав нас (власне, мене) з великою увагою — і оком не змигнув.

— Чудесно, — сказав він. — Просто разюче. Дедуктивний метод… А неандертальці користувались бездротовим телеграфом.

— При чому тут неандертальці? — спитав я.

— При тому. Бо ж дроту в їхніх печерах не знайшли. Чим оцей доказ гірший від того, що, раз я в закиди не ходжу, отже, людина з майбутнього? Прибув у відрядження навчити Риндичевича й Возницина техніці руху в часі — двох обранців. А вам не здається, обранці, що віра в пришельців із майбутнього — такий же поганий тон і злиденність духу, як і віра в космічних пришельців, яка, в свою чергу, лежить поряд із вірою в бога? “Ось прийде пан, пан нас розсудить…” Аби лиш не самотужки. Мушу вас засмутити, ніякого майбутнього ще немає. Минуле є, сучасне є — передній край вибухової хвилі часу. А майбутнє — цілком у царині можливого.

— Ну, здоров був! — сказав я. — Коли я відправляюсь на добу хоча б назад, воно для мене — цілковита реальність.

— Ти не відправляєшся назад, у минуле, друже мій Сашко, — шеф подивився на мене зі співчуттям, — ти лишаєшся в сучасному і дієш в ім’я сучасного. Отже, ви ще не все збагнули… Усі наші дії суть спогади. Повні, глибокі, великої сили — співвідносні зі звичайними спогадами, скажімо, як термоядерний вибух із фугасним, але тільки спогади. Дії в пам’яті…

— …Такі, що здатні змінювати реальність! — уточнив я.

— А що тут особливого, хіба мало так буває! Якщо очевидець пригадає, як виглядав злочинець, того зловлять; не пригадає — можуть і не зловити. Він може згадати, може не згадати, може сказати, може змовчати — інтервал свободи волі. У нас усе так само: спогади плюс вільні дії в межах можливого. Лиш, так би мовити, комин вищий та дим густіший. Ніякої “теорії з майбутнього” тут не треба.

І дивиться на нас невинними очима та ще й посміхається.

— Ні, ну, може, нам не можна… — мовив Риндичевич. — Ми теж свою роботу знаємо, Артуре Вікторовичу: в закиді зайву інформацію поширювати не заведено. Тим паче таку! Та ми ж свої. І ніколи нікому… Ви хоч скажіть: третя світова була чи ні?

— Звичайно, ні, коли засилають звідтіля, про що ти питаєш! — втрутився я. — Чи ж до того їм було б! Ви краще скажіть, Артуричу, ви з комуністичного чи ближче?

— Ет… чорт побери! — Багрій стукнув по столу обома кулаками. — Кажуть вам, нема ще майбутнього, нема!.. Ох, це неможлива річ, з якими полусканими бевзями мені доводиться працювати!..

І почав уживати ті слова, які, на думку Ринді, в майбутньому стануть невідомими. Хтозна, хтозна!

III. Сигнал біди

— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.

Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.

— Інспекція, — говорить Риндичевич. — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.

— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.

— Саме так! — зітхає шеф.

— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери. З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже та м тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.

— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…

— Та хоч би й кому. Має право.

Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:

— Який жах!..

Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.

— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…

— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?

— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.

— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…

— Знову ти своє “добре”, — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!

— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!

— Ага… Отже, берешся?

— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою?

— Атож.

Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на “ти”; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.

— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!

— Зроблю.

— Телефонний зв’язок із Гавронцями має бути відразу перерваний. Далі: на аеродромі повідомлення про падіння БК-22…

(“БК-22, он воно що! Ой-ой….” Я відчуваю, як у мене всередині все холоне. БК-22 — стосорокамісний двотурбіновий і чотиригвинтовий красень, останнє слово турбогвинтової авіації. Рейси його через наше місто почались цієї зими, я бачив телерепортаж про відкриття траси. І ось…)

— …Розповсюдитися не повинно. Усіх, хто