Герберт Уеллс - У безодні

Воллес похмуро замовк і з сумнівом подивився на мене.

— Розповідай, — сказав я. — Мені все зрозуміло.

— Так, там було справжнє життя. Хоч вір, хоч не вір. Люди рухалися, подія йшла за подією. Я побачив любу мою і майже забуту мною маму, потім батька, суворого й чесного, нашу прислугу, мою кімнату, знайомі дитячі речі. Далі — вхідні двері, багатолюдні вулиці, де снували туди-сюди екіпажі… Я дивився, чудувавсь і знову вражено заглядав в обличчя жінки й перегортав сторінки книжки, перескакував з однієї на іншу, не в змозі досхочу надивитися. І нарешті побачив себе в ту мить, коли нерішуче тупцював перед зеленими дверима у довгій білій стіні. І знову мене опосіли вагання й страх.

“А далі?!” — вигукнув я і хотів був уже перегорнути сторінку, але та сувора жінка спокійно зупинила мене рукою.

“Далі!” — наполягав я, м’яко відтручуючи її руку і з усіх своїх дитячих сил намагаючись звільнитися від її пальців.

І коли вона поступилась і сторінка перегорнулася, жінка нечутно, мов тінь, нахилилася й поцілувала мене в чоло.

Однак на тій сторінці не виявилося ні чарівного саду, ні пантер, ні дівчини, що вела мене за руку, ні товаришів, з якими я грався і які так неохоче мене відпускали. Я побачив довгу сіру вулицю в Західному Кенсінгтоні тієї прохолодної надвечірньої пори, коли ще не засвічують ліхтарів. На тротуарі стояла нещасна маленька постать. То був я. Я гірко плакав, не в змозі стримати сліз. Я плакав через те, що не міг повернутися до любих моїх товаришів, які гукали тоді мені вслід: “Приходь!.. Приходь скоріше!” Отак я там і стояв. Це була вже не сторінка в книжці, а жорстока дійсність. Те чарівне місце й засмучена мама, біля якої я стояв і яка тримала мене за руку, раптом зникли. Але куди?

Воллес знову замовк і якийсь час сидів, не зводячи погляду з вогню в каміні.

— Ох, як же нестерпно було мені повертатися! — прошепотів він.

— А потім? — спитав я, хвилину-дві помовчавши.

— Я був жалюгідним маленьким створінням! Я знову стояв у цьому сіренькому світі… Коли я збагнув, що зі мною сталося, мене охопив гіркий відчай. І досі пам’ятаю, який сором і приниження я відчував, ридаючи на очах у людей, а потім з якою ганьбою повертався додому. Ще й тепер бачу перед собою доброзичливого старого чоловіка в золотих окулярах, що зупинився, тицьнув у мене парасолькою і сказав: “Бідолашний малюк… Ти що, заблукав?” І це я, лондонський хлопчик, якому було вже понад п’ять років! А тоді старий ще й надумав покликати привітного молодого полісмена. Довкола нас зібрався натовп, і мене повели додому. Переляканий, схлипуючи, на очах у десятків людей повернувся я до батьківського дому. Такий був, наскільки я пригадую, той заворожений сад, видіння якого не покидають мене й досі. Звичайно, важко розповісти словами про невимовні чари того примарного, нереального світу, такого несхожого на повсякденне життя. І все ж… це було саме так. А якщо це був і сон, то, я певен, найдивовижніший сон серед білого дня… Гм…

А вдома мені, звісно, влаштували цілий допит — тітка, батько, нянька, гувернантка… Всі.

Я спробував розповісти про все так, як воно було, але батько вперше в житті набив мене за брехню. А коли згодом я надумав звіритися тітці, вона покарала мене за зловмисну впертість. Потім мені взагалі заборонили розмовляти про це, а іншим мене слухати, якщо я скажу бодай слово. Довелося навіть віддати на якийсь час свої книжки з казками — бо в мене, мовляв, надто “розгулялась уява”. Ось до чого дійшло! Батько був ще тої закваски… Але те, що зі мною сталося, не виходило в мене з голови. Я шепотів про це вночі до мокрої подушки й відчував на вустах солонуватий присмак своїх дитячих сліз. А щоденні свої, не дуже ревні молитви я завжди завершував щирим благанням: “Господи, зроби так, щоб мені приснився мій сад. Поверни мене до мого саду!”

Поверни мене до мого саду… Часто снився мені той сад. Може, я щось додав у своїй розповіді, може, щось змінив… Не знаю. Розумієш, усе це — спроба відтворити з окремих уривків бентежний спогад раннього дитинства. Між ним і іншими спогадами моєї юності пролягла прірва. А потім минув час, і мені почало здаватися, що я вже ніколи й нікому не зможу розповісти про те скороминуще диво.

І тоді я поставив Воллесу запитання, що напрошувалося саме собою.

— Ні, — відповів він, — я не пригадую, щоб у ті ранні роки хоч раз пробував шукати свій сад. Тепер це здається мені дивним, але тоді, після того нещасливого випадку, за кожним моїм кроком пильно стежили — певно, щоб я знов не заблукав. Ні, доти, як ми з тобою познайомилися, я не пробував шукати свого саду. Я навіть гадаю, що був час, — хоч тепер це здається неймовірним, — коли я зовсім забув про той сад. Я мав тоді років вісім-дев’ять. Ти пам’ятаєш, який я був хлопчиком у Сент-Ателстені?

— Ще б пак!

— Тоді я й вигляду не показував, що маю в серці таємну мрію, чи не так?

2

Воллес звів на мене погляд — і несподівано всміхнувся.

— Ти коли-небудь грався зі мною в “північно-західний прохід”?.. А втім, ні, ми тоді ще й не знали один одного.

Це така гра, — розповідав він, — в яку кожна дитина з розвиненою уявою ладна була грати день при дні. Ми мусили знайти “північно-західний прохід” до школи. Загалом шлях до школи був досить простий, але гра саме в тому й полягала, щоб знайти інший шлях, складніший. Ми виходили з дому на хвилин двадцять раніше, рушали в іншому, майже безнадійному напрямку і пробиралися незнайомими вулицями до своєї мети. І ось одного дня я заблукав у якихось провулках по другий бік від Кемпден-хілла й уже думав, що цього разу програю і спізнюся в школу. Я попростував майже навмання якоюсь вуличкою, що мала вигляд глухого завулка, й зненацька знайшов прохід. У мені знов ожила надія, і я поспішив далі. “Тепер я знайду дорогу!” — сказав я собі, рушаючи вздовж цілого ряду брудних, навдивовижу знайомих мені крамничок та майстерень, і раптом опинився перед довгою білою стіною з зеленими дверима, що вели до мого зачарованого саду!

Я стояв ошелешений. Виходить, цей сад, цей чудесний сад — не тільки сон!

Воллес замовк.

— Гадаю, моя друга