Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

що впало, Там і осталось. Сам не впав, Остатню каплю допивав. Та й ту допив. Встає, не пада, Іде в покої… Скверний гаде! Куда ти лізеш? Схаменись! Не схаменувся, ключ виймає, Прийшов, і двері одмикає, І лізе до дочки. Прокиньсь! Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає! Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала І Саваофа не злякалась. Ні, не прокинулася, спить, А бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає. Не чуть нічого. Час минає. А потім крик, а потім гвалт, І плач почули із палат - Почули сови. Потім знову Не чуть нічого. І в той час Скирти і клуня зайнялись, І зорі зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обізвавсь. Пани в гаю не ворушились, А люде збіглись та дивились, Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості. Аж бачать, що лихо, Покинули свого князя Та любо та тихо. Так і ми його покинем, Так і бог покине. Тебе тілько не покине Лихая година, Княжно моя безталанна, Знівечений цвіте. Ти ще будеш покутовать Гріхи на сім світі, Гріхи батькові. О доле! Лукавая доле! Покинь її хоть на старість, Хоть на чужім полі На безлюдді. Не покинеш, Поведеш до краю, До самої домовини, Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули, Де вона поділась. Думали, на пожарищі Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело На горі палати Почорніли. Князь хиріє, Нездужає встати, А підвести нема кому, Ніхто й не загляне До грішного болящего В будинки погані. Люде трохи очуняли, Господа благають, Щоб княжна до їх вернулась. А її немає І не буде вже, святої… Де ж вона поділась? У Києві пресвятому В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить, Сіять господньою красою, Витать над грішними святою І всякому добро творить. А сталось ось як. У черницях Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні, Прибивсь якось і в Чигирин, І в монастир отой дівочий, Що за пісками на болоті У лозах самотний стоїть. Отам мені і розказала Стара черниця новину. Що в монастир до їх зайшла Княжна якась із-за Дніпра Позаторік. Одпочивала, Та й богу душу оддала… «Вона була ще молодою І прехорошая собою. На сонці дуже запеклась, Та й занедужала. Лежала Недовго щось, седмиці з три, І все до крихти розказала… Мені і Ксенії-сестрі. І вмерла в нас. І де ходила, В яких-то праведних містах! А в нас, сердешна, опочила. Оце її свята могила… Ще не поставили хреста».

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

N. N.

Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! - і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб і не чули.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

N. N.

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята! Не мої ягнята! Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала….

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

***

Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло. Мені невесело було Й на нашій славній Україні. Ніхто любив мене, вітав, І я хилився ні до кого, Блукав собі, молився богу Та люте панство проклинав. І згадував літа лихії, Погані, давнії літа, Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії! Нігде не весело мені, Та, мабуть, весело й не буде І на Украйні, добрі люде; Отже таки й на чужині. Хотілося б… та й то для того, Щоб не робили москалі Труни із дерева чужого, Або хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли, Та й більш нічого. Так-то, люде, Хотілося б… Та що й гадать… Нащо вже й бога турбовать, Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Сон

Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека. З Переяслава старого, З Виблої могили, Ще старішої… мов ті хмари, Що за Дніпром сіли. Іду я тихою ходою, Дивлюсь - аж он передо мною, Неначе дива виринають, Із хмари тихо виступають, Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють, А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває. А онде, онде за Дніпром, На пригорі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом. Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу… З Дніпром своїм розмовляє, Розважав тугу. Оболонками старими, Мов мертвець очима Зеленими, позирає На світ з домовини. Може, чаєш оновлення? Не жди тії слави! Твої люде окрадені, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.. І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п'яний старець торбинки. А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло царям на грище: І Запорожжя, і село… І монастир святий, скарбниця,- Все, все неситі рознесли!.. А ви? ви, гори,